Метаморфози

530] «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,

531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!

532] Певно, спитаєш, який в мене намір,- я спершу б хотіла.

533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась

534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:

536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі

537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,

538] Часті обійми й цілунки; вони ж - ти, напевно, помітив -

539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.

540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,

541] Хоч допікав мені шал, намагалась - боги мені свідки! -

542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.

543] Досі надія ще в мене була - не піддатись навальній

544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,

545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:

546] Я - переможена й боязко ласки твоєї благаю;

547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.

548] Як учинить - вибирай. Не чужа тебе просить рятунку -

549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]

550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.

551] Приписи - діло старих; що законне, що проти закону,

552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.

553] Нашого віку закон - легковажна Венера. Сьогодні

554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам -

555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.

556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?

557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах -

558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.

559] Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,

560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.

561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому

562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем

563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».

564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами

565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.

566] Й тут же падіння своє вона-стверджує відтиском персня,

567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.

568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала

569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму...-

570] І зупинилась; а зважившись,- братові»,- ледве шепнула.

571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.

572] «Не до добра це»,- подумала. Лист одіслала, одначе.

573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.

574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра

575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,

576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.

577] «Геть,- прокричав,- поки цілий, пособнику блуду гидкого!

578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно

579] Не заплямила й мене - ти б життям поплативсь неодмінно!»

580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині

581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;

582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.

583] Щойно до тями прийшла - божевілля вернулось до неї,

584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:

585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти

586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,

587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить - навіщо?

588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,

589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус

590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям

591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:

592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,

593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно - й мене вкриє

594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета

596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167]

597] Дощечку з рук - ось.тоді й сподівання мої занепали.

598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.

599] Краще, мабуть,- таки день. Чи ж мене очевидним знаменням

600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!

601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску,

602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.

603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.

604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.

605] Хоч не бажав би,- могла б його шию обняти любовно,

606] А відштовхнув би мене,- йому ноги обвивши руками,

607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.

608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці

609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, - змогло б усе разом.

610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:

611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу

612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,

614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього -

615] Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.

616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо