Міфи України

«Візьми ось цей мішок, — каже Бог чоловікові, — віднеси його на море й кинь у воду. Але, коли нестимеш, не розв’язуй й не заглядай у мішок; неси собі так, щоб і не знав зовсім, що там є». Йде собі той чоловік з мішком до моря, і так йому кортить його розв’язати: «Як же це отак можна — несу на собі, та щоб я й не знав навіть, що несу? Чого, справді, боятися? Загляну!» Розв’язав мішок, а гади так і поповзли, так і поповзли з нього. Бог і каже тоді тому чоловікові: «Не схотів Мене послухатися, випустив гадів по всіх усюдах, — іди-но тепер сам їх збирай...» І став той чоловік з того часу буслом (лелекою).

За другою легендою, Пресвята Богородиця дала одного разу Свою сорочку служниці, щоб та пішла на море й випрала її, а до того суворо заборонила дивитися на саму сорочку. Служниця не послухалася, а коли подивилася, то побачила безліч різних гадів. Тоді Пресвята Богородиця мовила: «Якщо ти така, то будь чорногузом і їж цих гадів». Звідтоді- й досі чорногузи ходять і збирають всіляких гадів (Ушицький повіт).

До лелеки на Україні ставляться майже як до священного птаха. Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, саме село, в якому є хоч одне гніздо лелеки, — застрахованим від «великої тучі з бурею» (мабуть, тому, що лелека мостить своє гніздо на високому й зовсім відкритому і не захищеному місці). Не тільки розорити гніздо лелеки — великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадує ставлення до ластівки, пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого — і лелека, й ластівка є радісними вісниками наближення весни.

Про журавля (сірий — Grus communis) у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому — ніби журавлі пішли з циган, але як саме — невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями: хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись.

Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності: вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами.

Сова (сіра — Бугпіит аіисо), сич (звичайний — ІЧГисІаІа Іеі^таїті) і пугач (АиЬо ідиауш) є в українській народній поезії найзловіснішими птахами. Такої репутації птахи ці зажили не лише на Україні, айв усіх майже народів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до того ж відворотливою зовнішністю. Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і моральному сенсах. У Біблії сова згадується як нечистий птах (П’ята книга Мойсеева: Повторення Закону: 14,12—18). Єгиптяни вважали сову символом смерті і т.ін. Середньовічні «фізіологи» й «бестіарії» ототожнюють сову з дияволом, батьком брехні, який боїться сонячного світла, тобто Христа.

За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки (Ушицький повіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає; вповів! вповів! — то в тій хаті народиться дитина; а якщо: поховав! поховав! — то хтось помре.

Подібні до цих вірування про сову та пугача є і в поляків, і в угорців, і в німців. За віруваннями галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.

Проте як не похмуро дивляться на Україні на сову, народ усе ж не відмовив їй у глибокому й вельми зворушливому почутті, бо будь-який взагалі птах сам по собі безгрішний, чому він і ходить босоніж. Одного разу, — розповідають у Канівському повіті, — сова зустрілася із соколом (звичайний кречет — Баїсо сапсіісаш) і засперечалася, чиї діти гарніші. Сокіл каже: «Зведемо їх краще разом, та й подивимось». Звели. Побачила тоді сова, що ЇЇ діти гірші, а сокіл ще й плюнув на них. «Хоч мої діти й гірші, — мовила сова, — та мені їх більше шкода, ніж твоїх, бо вони

— мої діти. Тож не плюй на них, а коли вже тобі так хочеться плювати, то плюй на землю».

Як відомо, на цей же мотив є байка Езопа: «Мавпа ква-питься зі своїм дитинчам, якого вона вважала найгарні-шим у світі, на їхній огляд і змагання в красі».

З приводу того, що птах коня (Ahilvus), що належить до породи яструбиних, п’є звичайно тільки росу й дощову воду, в Подільській губернії є така легенда. Колись Господь гатив по світі греблі. Всі птахи, звірі й люди допомагали Йому в цьому, один лиш птах коня не схотів узяти ніякої участі. Ото через те він тепер й живе тільки росою та дощем.