Міхал Шьмєляк - Вники

– Найбільше я сумував за польською погодою, такою, якою я її запам’ятав. Коли я жив в Сполучених

Штатах, кожен рік у мене за вікном була одна пора: літо. То тепліше, то прохолодніше, то йшов дощ. Я

прагнув важкої, сніжної та морозної зими, бурхливої весни з першими гуркотами грози, літа, наповненого

терпимою спекою, золотої осені, місцями дощової, тієї гидкої сльоти. Я повернувся не до своєї країни.

Знаєш, очікується, що через двадцять з гаком років тут будуть різні магазини, ресторани, вулиці, машини, але погода має залишитися такою ж. Цього року взимку не було снігу, потім відразу прийшла весна, сильна і

бурхлива, літо з бурями та смерчами, а осінь майже як літо. Єдине, що не змінилося в цій країні – це потяги.

– А люди?

– Вони всюди однакові. Підлі, погані, хороші, бажаючі допомогти. Говорять по-різному, роблять те

саме.

– Чому ти повернувся?

Чоловік на мить замовк. Косма не любив дивитися на нього, незважаючи на сонячний день, у нього

все ще були образи, коли він стояв над двома трупами, мокрий від дощу, а блискавки ледь не вискакували з

його плечей, справжній ангел-месник. Ніби ця гроза прийшла спеціально для нього.

– Не знаю, чому люди повертаються на батьківщину, коли старіють. Може, їх приваблюють спогади

дитинства, тих найкращих, безтурботних років? Бажання провести пенсію в країні, що тече молоком і медом, пахне дитинством і юністю? У старості люди стають дуже сентиментальними.

– І ти повернувся з сентименту? Чи заради помсти?

– Я не планував, але настав день, коли почав відраховувати дні до смерті.

– Пан не такий вже й старий, не треба перебільшувати, — сказав Косма не з ввічливості, бо ж

чоловік виглядав сильним і міцним. Свіжий такий тип, точно не старий.

– Це тільки балачки. Цих днів, здавалося, залишилося небагато, а якщо так, то настав час подбати

про деякі невирішені справи, і я мав лише одну справу.

– І ти міг влаштувати її швидко. Все повинно скінчитися першого ж дня, - сказав Косма. – Якби ти

сказав мені, що насправді відбувається в Вниках під час нашої першої зустрічі, ми б тут не сиділи. Я б не був у

такому стані.

– Я міг.

– Але ж ти ніс маячню про якусь готовність прийняти правду. Багато філософствувань, забагато.

141

– Я думав, що ти не готовий прийняти це, але, мабуть, я не був готовий цим поділитися, — сказав

чоловік.

– Ти міг би спробувати. Треба було лише відвести мене до склепу, і я повірив би у будь-що. Адже

тіло Пьотра лежало там за кілька метрів від входу.

– Так, міг би, звичайно. Як і викликати поліцію, коли справедливість відміряли тому, попередньому

хлопця. Я міг би все це зробити. Однак цього не сталося. І якщо ти сьогодні запитаєш мене, чому, я не зможу

дати жодної задовільної відповіді. Мабуть, я боявся, що мене теж заарештують.

– Тебе? – здивувався Косма.

– Адже я там теж був парохом, на це є документи. Я б не хотів провести свої пенсійні роки за

ґратами. Я заробив трохи грошей у Сполучених Штатах і думаю, що повернуся туди. Почалося б

розслідування, моя тотожність була б виявлена, все посипалося б як доміно.

Вони на мить замовкли, набережна наповнилася гомоном і сміхом дітей. Незвичайний фон для

розмов про вбивства. Косма подивився на нього, чоловік був правий, він був колись парохом у Вниках, на

його рахунку було б записано кілька трупів, він явно отримав би рикошетом.

– Скільки? – нарешті порушив мовчанку Косма.

– Скільки грішників у мене на совісті?

– Так.

– Три. Одного достатньо, щоб відсидіти, а в мене три.

– І завжди це виглядало так само?

– Точно так само. Приїжджав ксьондз з опікуном, щось ніби куратором. Знаєш, це було вже після

падіння комуни, але принципи конспірації з тих часів залишилися. Тоді Церква була під пильним оком

служб, лінії прослуховувалися, пошта люструвалася, і в такому питанні розважливість та непомітність більш

ніж бажані. Що я говорю, розважливість та непомітність.. Цілковита таємниця. Куратор доповідав, що накоїв

ксьондз, я передав це відповідним людям у Вниках, і наше маленьке правосуддя починало діяти.

Випробовували грішника місяць, іноді два. Водночас для нього було важливо відчути добро, підтримку та

любов. Потім наставав час суду, а часто й покарання.

– Ви вбили трьох, а скільки за цей час було під твоєю опікою?

– Четверо.

– І ти втік?

– Відмовитися ти не можеш.

На мить запала тиша. У Косми склалося враження, що чоловік вираховує, що йому насправді можна

сказати.

– Знаєш, — знову сказав він, — мене стримав ще один аспект.

– Який? – зацікавився Косьма.

– Моральний. Провина і покарання. Я вважаю, що в якомусь сенсі це були добрі вчинки. Сама

Церква видаляє чорних овечок зі свого стада. До Вників потрапляли тільки божевільні, і це теж важливо.

Тому я не перервав суду над попереднім хлопцем і не дуже хотів втручатися в суд над наступний. Ідеальна

ілюстрація так званих змішаних почуттів.