Міхал Шьмєляк - Вники

цьому. Абсолютно. Не може бути ніяких виправдань. Вони відмовляються від мирських задоволень, щоб

служити йому.

Вона швидко вихилила чарку з вишнівкою і красномовно й трохи зі звинуваченням, а може, й

застережливо, подивилася на молодого священика.

Цікаво, чи знали ці жінки, навіщо сюди приїздили різні священики? Напевно, так, хоча вони, напевно, не знали подробиць. А якщо знали, то знали всі.

– Ті, хто бреше Христу, будуть покарані, — продовжувала жінка. – Він сам виміряє кару.

– Сам? – запитав Косма і чекав ще однієї цитати з місцевої легенди про Христа-мстивця, але парох

перервав розмову.

– А хто ж ще має карати? У Старому Заповіті сказано, що людина може бути покарана смертю, це

написано в Книзі Буття: Хто проливає кров людську, того кров проллється через людину, тому що Він створив

людину за образом Божим. Так що смертю можна карати за смерть, але також за ідолопоклонство, гомосексуалізм, інцест, подружню зраду, вбивство батьків або за погані слова їм. Проте ми вірні вченню не

кого іншого, як самого Ісуса Христа, який сказав: "Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб", а ви

знаєте, що жоден душогуб не має в собі життя вічного. Тому тільки Христос може покарати гріх, бо: хто з вас

безгрішний, нехай перший кине в неї камінь. Тільки він сам може карати, бо тільки він без гріха.

– І це він робить, тобто карає, – Ігнація кивнула.

– Було б гріх не скуштувати сирничка, – перервала ці біблійні суперечки пані Юзя, частуючи всіх по

відповідній порції. – І за цей гріх покарати можу, як раз, я.

Всі розсміялися, Косма більше за компанію, бо розмова починала робитися цікавою. Він уже

збирався підняти цю тему знову, як Марек перебив його.

– І як проходять пошуки? - він сказав. – Маєш щось?

– На жаль, чи, може, на щастя, нічого не знайшов.

– На щастя? – здивувався молодий священик.

– Якби я знайшов якісь сліди злочину чи тіло в найближчих лісах, то, мабуть, нічого доброго б не

було. Я шукаю не через якісь службові обов'язки, а через дядька, який попросив у мене послугу. Ми всі

погоджуємося з теорією, що Пьотр Дембіцький побажав відпочити від цілого світу, можливо, він справді не

міг витримати тиску та труднощів священицького життя, але одна справа здогадуватися, а інша справа бути

впевненим. Він ні з ким не говорив, ніхто його не бачив. Тож те, що я нічого не знайшов, я вважаю доброю

новиною.

– Отже, завдання виконано? – запитав парох.

– Я потихеньку приходжу до висновку, що немає сенсу морочити всім і собі голову, мабуть, у Вниках

жорстокий убивця не діє. У мене ще є кілька питань, які потребують роз’яснення, але... Я у відпустці до кінця

тижня, тож посиджу, розпитаю, погуляю, походжу.

– У нас мало чого цікавого, – сумно сказала пані Юзя. – Але от Єлєня Гура красива, і навколо багато

палаців, ви обов'язково повинні побачити Шклярську Порембу, сходити на Якушицьку галявину, прогулятися

до притулку Орле, поїсти вареників в "Господі Бомбей". Принад на два тижні вистачить.

На підтвердження цих слів вони випили вишнівки. З кожним келихом та більше нагрівалася і

смакувала більше. Навіть у поєднанні з солодким печивом.

У Косми були ще дві теми, які йому хотілося обговорити. Він вирішив почати з легшої.

– Я хочу почати з околиці. Скажіть, будь ласка, чи є тут якийсь старий, забутий цвинтар, окрім

головного? – запитав він, смакуючи свіжий сирник.

– По-моєму, немає, або принаймні в парафіяльних книгах нічого такого не збереглося, – відповів

парох. – Але, може, наші дами будуть знати щось більше?

– Немає. – пані Ігнація рішуче похитала головою. – Батько і дід мені багато розповідали про те, що

тут відбувалося під час війни, і ніколи не згадували про інше кладовище. Можливо, ми в кінці світових

шляхів, і тут немає значущих пам’яток, але завдяки цьому ми уникли війни, чуми та інших пошестей.

– Але я десь читав, що тут, окрім костелу, колись був монастир. – Косма вирішив розіграти свіжо

здобуту карту.

41

Парох похмуро глянув на нього, але парафіяни й оком не змигнули.

– Мабуть, був. – Пані Юзя подивилася поверх усіх, наче там показували фільм із її минулого. – Я

тільки пам’ятаю, як одразу після війни великі та галасливі вантажівки цілий тиждень вивозили камінь, нібито

зі старого монастиря, але в моїй родині ніхто не пам’ятає ченців.

– Тому що і не має права пам’ятати, — сказав парох. – Монахи, а точніше камедули18, були тут

встановлені за правління Ягелли. Вони виконували цікаву функцію, керуючи пустельнею, їх тоді називали

пустельниками. Монастир був невеликий і був побудований у такій віддаленій місцевості, тому що в ньому

був скит.

– Та ви що? – поцікавився Косма.

– Будівлі монастиря були досить незвичними та новаторськими для тих часів. Головна будівля

монастиря була досить великою, але будували й будиночки для відлюдників. Вся територія була охоплена