Міхал Шьмєляк - Вники

двома монастирями: костельним, який називається папським, і статутним, тобто чернечим. Останній був

призначений лише для монахів, більше ніхто туди не міг увійти. Вони вели відлюдницький спосіб життя, жили в маленьких будиночках з садками, молилися.

– Звичайне, чернече життя, – прокоментував Марек. – Лише під замком.

– Мабуть, так, — погодився парох. – Але в тій частині, яка була охоплена костельними правилами, вільнішій, могли перебувати миряни, а ось жінкам вхід все одно був заборонений. Вони могли входити лише

у визначені дні, мабуть, тричі на рік, точних дат не згадаю, але однією з них, мабуть, був день відпущення

гріхів на святого Ромуальда, засновника ордена ченців-камедулів. Звісно, монастир мусив заробляти на

життя, тож там процвітала справа у вигляді покути. Лицар або шляхтич, який серйозно согрішив, міг прийти

до скиту у Вниках і присвятити себе молитві, покуті, роздумам і покорі. Звичайно, по-благородному, тобто

дотримуючись посту, тільки на рибі, воді і вині. Він платив за своє перебування тут; чим більший грішник, тим важчий мав бути гаманець для сплати за перебування. Через кілька місяців, з легшою душею і трохи

легшим капшуком, він міг повернутися додому і продовжувати грішити.

– Тобто навіть під час посту і покути їм було краще, ніж простим людям? – спитав Марек.

– Такі часи, — зітхнув парафіяльний священик. – Варто додати, що вже тоді були відомі позитивні

якості мінеральних вод, які привозили в монастир. Ченці-камедули не всиділи тут довго, бо буде двісті років

з гаком, перш ніж монастир почав втрачати популярність. З тих пір будівлі занепали, камінь брали на

розширення інших будинків, а я підозрюю, і на ремонт нашого костелу. А після війни монастир фактично

повністю знесли, не залишилося навіть невеликого муру. Може, якісь підвали, хтозна, але від них нема й

сліду. Я часто там буваю і за всі ці роки нічого не знайшов. Все заросло.

– Пошукаю, – кивнув Косма.

– Сьогодні багатії якось менш охоче йдуть на цю покуту, а знаті вже зовсім немає, – філософськи

сказав Марек.

– Але грішників не бракує, — відповів парох.

Косма подумав, що історія зайшла дивним колом, адже грішники приходили сюди так само як і в

минулому, і, мабуть, вони дорого платили за своє перебування. А може, це був не просто випадкова

насмішка історії? Залишилося ще одне питання, можливо, дещо делікатніше. Але він вирішив йти вперед.

– Кажете, що тут немає нічого цікавого, але я час від часу щось відкриваю. – Наступні чарки

вишнівки додали йому бадьорості та відваги, але він вирішив перестати пити. Ще ж була зустріч з Майєю.

– У кожному місці є якісь таємниці, те, що для місцевих здається неважливим, але для чужинця – це

скарб, – сказав Марек.

– Ну, не в кожному селі є такий персонаж, як цей Рубенс. – Косма запустив ракету і чекав розриву.

Постріл мав бути влучним, бо за столом панувала ніякова тиша. Парох крадькома поглядав на парафіянок, які дивилися вбік. Нарешті, любителька бузкового волосся, пані Юзя, прийняла виклик.

– Він бідна людина, дуже заблукана.

– Тому ми всі йому допомагаємо, – сумно додала пані Ігнація. — Загублена душа.

– Не скажу, мене теж це зацікавило, – сказав Марек. – Я знаю, що він не місцевий, що ж його

привело до Вник?

– Що приводить кожного в нові місця, так це пошук відповідей. – Священик відкинувся на спинку

крісла. – Я хотів його висповідати, хоча б поговорити, але він мені ні слова не сказав. Навіть не знаю, чи вміє

він говорити.

– Він тікає, коли бачить пароха, — втрутилася пані Юзя. – На мою думку, якщо хтось боїться

священика, у нього щось на совісті. Це так, якби він від Бога тікав.

– Але що він може шукати тут, у Вниках? – запитав Косма.

– Про це можна довідатися лише від нього, — відповіла пані Ігнація.

18

Католицький чернечий орден камедулів був заснований в ХІ столітті. Це була конгрегація

відлюдників, які ходили босоніж, носили білу одіж і виснажували себе суворим постом.

42

– Де він живе?

– Він нічого тобі не скаже, — різко сказав священик.

– Він живе в хатині лісорубів, – сказала пані Юзя. – Приїхали сюди колись, дуже давно, мітили

дерева, почали рубати, а потім поїхали, а хатка залишилася. Від крамниці через струмок і стежкою нагору.

Хата завжди відчинена, бо що там вкрадеш?

– А краще спитайте у Валясякової, – вставила пані Ігнація. – Вона пере йому білизну, а іноді він їсть у

неї гарячу страву. Якщо комусь він і відкрив рота, то тільки їй.

– Валясякова? – здивувався поліцейський.

– Ну, ви ж у неї спите, чи не так? – відповіла парафіянка з бузковим волоссям.

– Ну так.

– Тоді спитайте.

– А ми будемо збиратися. – пані Ігнація встала з-за столу й почала пакувати кошик, у якому принесла

печиво. – У пароха, мабуть, багато роботи, а нам ще й обід у себе готувати. Люцинка сьогодні готує?

– Як щодня.

Священик поплескав себе по животу. Ще не було чого соромитися, але потроху той ставав помітним.