Микола Джеря

Микола не­са­мо­хiть за­ди­вивсь на її тон­кi бро­ви, що чор­нi­ли, як шов­ко­вi шнур­ки; ми­лу­вавсь її га­ря­чим лич­ком. На йо­го дих­ну­ло знов жа­ром тих га­ря­чих уст, що бу­ли вп'яли­ся в йо­го то­дi як вiн хо­вав­ся в оче­ре­тах. Мок­ри­на ча­ру­ва­ла йо­го тим ог­нем.

- Миколо, мiй го­лу­бе си­зий! - ска­за­ла Мок­ри­на. - Чи зо­ря свi­тає на не­бi, чи сон­це грає, чи нiч вкри­ває зем­лю, - дум­ка про те­бе тлiє в моєму сер­цi. Я вно­чi сплю, i як ти ме­нi прис­ниш­ся, то ду­ша моя аж зве­се­литься й заг­рає, як лас­тiв­ка на сон­цi. Про­ки­ну­ся, те­бе не­ма, - i моє сер­це знов за­ми­рає. Я нiг­де не знай­ду со­бi по­ра­ди. Чи мi­сяць свi­тить, чи сон­це грiє, на моєму сер­деньку ту­га та пе­чаль.

- Не драж­ни ме­не, дiв­чи­но, своїм ще­бе­тан­ням; не за­па­губ­люй на­да­рем­но мо­го вi­ку, бо я й без то­го без­щас­ний.

- Миколо, за­будь свою жiн­ку! Ти нi­ко­ли вже не вер­неш­ся до­до­му; ти за неї за­бу­деш. А ко­ли ти ме­не лю­биш, то я пi­ду за то­бою хоч за синє мо­ре. Я лад­на втек­ти звiд­сi­ля з то­бою хоч i за­раз.

- Чи доб­ре ж во­но бу­де? Чи го­диться ж ме­нi крив­дить тво­го батька, ма­тiр?

- Нащо ме­нi батько й ма­ти, ко­ли я те­бе люб­лю? Очi твої ка­рi, бi­да ме­нi з ва­ми! Як я на вас гля­ну, то й пла­кать пе­рес­та­ну. На­що ж ти за­па­лив мою ду­шу ка­ри­ми очи­ма? - про­мо­ви­ла Мок­ри­на жа­лiб­но, обер­та­ючись до Ми­ко­ли i ла­ма­ючи ру­ки. - Прий­ми, мо­ре, моє грiш­не тi­ло!

Мокрина ки­ну­лась до мо­ря, не­на­че пруд­ка ко­за. Ми­ко­лу взяв жаль. Вiн по­бiг за нею на­зир­цi, вхо­пив її за ру­ку.

- Подумай, дiв­чи­но, не­по­мiр­ко­ва­на й не­роз­суд­ли­ва, що ти ро­биш?

- Раднiша б я ду­мать, та вже й ду­мок не маю; рад­нi­ша б пла­ка­ти, та вже ви­сох­ли всi мої сльози.

- Голубко Мок­ри­но! - про­мо­вив Ми­ко­ла, взяв­ши її за ру­ки. - Пот­ри­вай! Не гу­би своєї ду­шi й кра­си. Я ж нi­де не дi­нусь: бу­ду тут слу­жить. А хто знає, що да­лi бу­де, що по­тiм тра­питься з то­бою.

Мокрина нi­би знов ожи­ла. Во­на впа­ла на Ми­ко­ли­не пле­че й зап­ла­ка­ла; зап­ла­ка­ла ти­хи­ми, як лiт­ня ро­са, слiзьми.

Пiзньою до­бою Мок­ри­на вер­ну­лась на ху­тiр, за­був­ши со­ром, за­був­ши за батька й ма­тiр i за все на свi­тi. В її сер­цi на­че по­ча­ла роз­ви­ваться вес­ня­на ро­жа й спов­ни­ла всю ду­шу па­хо­ща­ми. Во­на ста­ла спо­кiй­нi­ша. Нiх­то не чув од неї нi пiс­нi, нi жар­ту, нi ве­се­ло­го сло­ва. Во­на все спо­дi­ва­лась чо­гось, ма­ла на­дiю.

Микола дов­го сто­яв над мо­рем. Хви­ля ти­хо чер­ка­лась об бе­рег i ше­лес­тi­ла, не­на­че лiс на ти­хо­му вiт­рi. Вiн зас­лу­хавсь, i йо­му зда­ло­ся, нi­би ше­лес­тять вер­би над Рас­та­ви­цею, над тiєю ха­тою, де спо­чи­ва­ла Ни­ми­до­ра. А з йо­го дум­ки не схо­ди­ло чер­во­не лич­ко Мок­ри­ни, її га­ря­чi сльози i пал­ке мо­ло­де ко­хан­ня. Вiн ду­же за­ду­мав­ся, аж зас­му­тив­ся. Йо­го ду­ша за­ко­ли­ва­лась, як хист­кий чо­вен на хви­ляс­то­му мо­рi, та не на­дов­го: мiц­на вда­ча пе­ре­мог­ла це взру­шен­ня, пе­ре­мог­ла сер­це i та­ки пос­та­ви­ла на своєму.

Отаман по­лю­бив Ми­ко­лу й нас­та­но­вив йо­го за кри­ла­ша, цеб­то за сво­го по­мiч­ни­ка; Ми­ко­ла з дво­ма ко­дiльни­чи­ми гля­дiв ко­дол, по­ряд­ку­вав i пра­ву­вав усi­ма, як ота­ма­на не бу­ло до­ма. В доб­рi ро­ки вiн чи­ма­ло за­роб­ляв гро­шей, але ба­га­то їх зос­та­ва­лось в шин­ках, а най­бiльше то­дi, як усi заб­род­чи­ки гу­ля­ли гур­том в мiс­тi нап­ро­па­лу.

А Мок­ри­на все ви­хо­ди­ла до Ми­ко­ли ве­чо­ра­ми, все ди­ви­лась на йо­го чор­нi бро­ви та ка­рi очi. Во­на все жда­ла й спо­дi­ва­лась чо­гось.

VІІ

Другого дня пiс­ля то­го, як Ми­ко­ла по­ки­нув Ни­ми­до­ру i пi­шов на за­ро­бiт­ки, Ни­ми­до­ра му­си­ла йти на пан­щи­ну. Во­на йшла на пан­щи­ну - пла­ка­ла, йшла з пан­щи­ни - так са­мо пла­ка­ла. Нас­тав ве­чiр, i Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що вже ми­нув рiк, як Ми­ко­ла по­ки­нув її. Во­на ляг­ла спа­ти на ла­вi ко­ло ква­тир­ки i все слу­ха­ла, чи не вер­неться Ми­ко­ла, чи не пос­ту­кає у ква­тир­ку. Тiльки що ста­ра Дже­ри­ха зад­рi­ма­ла на пе­чi, Ни­ми­до­ра спро­сон­ня схо­пи­лась з пос­те­лi й зак­ри­ча­ла на всю ха­ту:

- Мамо! вста­вай­те, Ми­ко­ла прий­шов!

Мати схо­пи­лась з пе­чi, бо їй зда­ло­ся, що знов щось страш­не дiється на се­лi.

- Де Ми­ко­ла? Що ти ка­жеш, Ни­ми­до­ро? - спи­та­ла пе­ре­ля­ка­на ма­ти.

- Хiба ж ви, ма­мо, не чу­ли? Ми­ко­ла пос­ту­кав у ква­тир­ку; я йо­му од­чи­ни­ла две­рi. Вiн увiй­шов у ха­ту, об­няв ме­не, по­цi­лу­вав та й знов пi­шов. Ма­мо! вiн десь хо­вається у дво­рi.

Стара ма­ти ви­гор­ну­ла з пе­чi жа­ри­ну, при­ту­ли­ла до жа­ри­ни скал­ку, розд­му­ха­ла жар, за­па­ли­ла скал­ку й зас­вi­ти­ла ка­га­нець. Ни­ми­до­ра сто­яла се­ред ха­ти з ди­ки­ми очи­ма, з чер­во­ним, як жар, ли­цем.

- Може, то­бi щось прис­ни­лось? Або щось при­ви­дi­лось? Мо­же, то­бi, доч­ко, так зда­ло­ся? Чи вже ж пак вiн вер­нув­ся? Ад­же ж йо­го пан за­раз од­дав би в мос­ка­лi.