Микола Джеря

Коло па­сi­ки сус­пiль рос­ли на бал­цi ста­рi сад­ки, а мiж ни­ми по­де­ку­ди сто­яли здо­ро­вi ста­рi ду­би з гус­тим тем­ним лис­том, нi­би ске­лi. Бал­ка, вкри­та сад­ка­ми, ви­лась по­пiд го­рою i хо­ва­лась да­ле­ко-да­ле­ко в ста­ро­му ли­по­во­му лi­сi. В сад­ках бу­ло ще знать око­пи та ями, за­рос­лi тер­ном та лi­щи­ною: то бу­ло по­мер­ше се­ло, мо­же, ще ста­рi­ше, нiж бу­ла Вер­бiв­ка, мо­же, зне­се­не та­тарським або польським ме­чем та вог­нем.

Невеличка Дже­ри­на па­сi­ка бу­ла об­го­род­же­на низьким ти­ном i обс­тав­ле­на од пiв­но­чi оче­ре­том. Ко­ло оче­ре­тя­ної стi­ни при­ту­лив­ся ку­рiнь. По­пiд ули­ка­ми ви­ли­ся про­чи­ще­нi стеж­ки, а се­ред па­сi­ки сто­яв важ­кий ни­зенький хрест, з дво­ма до­щеч­ка­ми, при­би­ти­ми звер­ху на обид­ва кiн­цi пе­рех­рес­тя. Се­ред хрес­та бу­ло вид­но об­раз Зо­си­ми й Сав­ва­тiя. Пiд хрес­том сто­яло ко­ри­то з во­дою для бжiл, пот­ру­ше­ною стеб­ла­ми со­ло­ми.

Коло па­сi­ки рос­ли яб­лу­нi й гру­шi, пос­хи­ляв­ши гус­те гiл­ля в па­сi­ку над ули­ка­ми. За па­сi­кою зе­ле­нiв ма­ленький ба­ш­тан. Дов­ге гар­бу­зин­ня ви­лiз­ло на ку­рiнь i по­чiп­ля­лось по ти­ну. На са­мо­му ку­ре­нi вгнiз­див­ся здо­ро­вецький гар­буз, не­на­че ви­лiз, щоб пог­рi­ти своє бi­ле че­ре­во на сон­цi. В од­но­му кут­ку ко­ло хвiрт­ки тлi­ло ку­ре­во, i ле­генький ди­мок вив­ся вго­ру й хо­вав­ся в гус­то­му гiл­лi ста­рої гру­шi. Дже­ря си­дiв на пеньку ко­ло вог­ню i дер­жав на ру­ках ма­ленько­го за­мур­за­но­го онуч­ка. Ко­ло йо­го си­дi­ло двi дiв­чин­ки-онуч­ки, а стар­ший хло­пець з ба­то­гом в ру­ках сто­яв про­ти дi­да й не зво­див з йо­го очей. Дже­ря був си­вий, аж бi­лий. Гус­тi си­­вi бро­ви низько по­на­ви­са­ли й зак­ри­ва­ли очi, а з-пiд їх i те­­пер бли­ща­ли тем­нi, як те­рен, очi. Дов­гi си­вi ву­са спус­ка­лись вниз, а го­ло­ва бi­лi­ла, на­че виш­не­вий цвiт. Йо­го вид i те­пер був смi­ли­вий i гор­до­ви­тий.

Любка при­нес­ла дi­до­вi харч в клун­ку i сто­яла пiд гiл­лям гру­шi, схи­лив­ши го­ло­ву i пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею. Дiд дав ону­кам по огiр­ку i все роз­ка­зу­вав їм про да­ле­кий край, про Чор­не мо­ре, про ли­ман. Дi­ти слу­ха­ли не­на­че якусь див­ну каз­ку та все роз­пи­ту­ва­ли дi­да про морську чуд­ну та стра­ш­ну ри­бу та про мо­ре. Ма­ла ди­ти­на зас­ну­ла на йо­го ру­ках.

А в па­сi­цi гу­ли в ули­ках бджо­ли гус­тим глу­хим гу­ком, не­на­че во­ни бу­ли за­ко­па­нi десь пiд зем­лею. В вiч­ках по­де­ку­ди лi­ни­во ла­зи­ло кiлька бджiл. Двi-три бджо­ли сно­ви­га­ли лi­ни­во по­над хрес­том, та й тi не­за­ба­ром нi­би па­да­ли в вiч­ка. В па­сi­цi пах­ло ме­дом, пах­ло мо­ло­дою тра­вою та польови­ми квi­та­ми. Се­ред па­сi­ки десь взя­ла­ся ка­ву­ня­ча огу­ди­на, спле­лась з ба­ди­ли­ною, бе­рез­кою та з ши­ро­ким лис­том огi­р­­кiв i по­бiг­ла до од­но­го ули­ка дов­гою зе­ле­ною стеж­кою. Мiж ули­ка­ми зе­ле­нi­ла тра­ва, си­нi­ли си­нi дзво­ни­ки, по­ка­зу­ючи свої яс­нi осе­ре­доч­ки; пiд ти­ном чер­во­нi­ла, нi­би кро­в'янi крап­лi, чер­во­на смiл­ка, рiс жов­тий ку­щик дро­ку. Ко­се про­мiн­ня промк­ну­лось пiд яб­лу­ня­ми та важ­ки­ми ду­ба­ми й нi­би за­па­ли­ло зе­ле­ну тра­ву, ули­ки, зе­ле­не лис­тя на гру­шах, ще й об­ли­ло си­во­го дi­да чер­во­няс­тим свi­том.

Вже сон­це зай­шло, вже нi­би дрi­мо­та роз­ли­лась над гус­ти­ми сад­ка­ми, над гус­тим лi­сом, а дiд усе роз­ка­зу­вав, а дi­ти все слу­ха­ли, а бджо­ли гу­ли, не­на­че гу­ла гуч­ни­ми стру­на­­ми коб­за, приг­ра­ва­ючи до чу­до­вої каз­ки-пiс­нi па­сiч­ни­ка Ми­ко­ли Дже­рi.

1876 ро­ку, 1 ген­ва­ря.