Любка догадалась, хто прийшов до неї в хату. Вона засмутилась, здивувалась, не знала, що й казать, i тiльки мовчки стояла коло печi. Одначе в її серцi не заворушилось нi крихти дитячого жалю, жалю дочки за батьком. Перед нею стояв зовсiм чужий для неї чоловiк. Для неї навiть було чудно, що вiн називав себе її батьком, їй усе здавалось, що батько давно вмер i лежить похований в землi. В її серцi все якось помiшалось, скаламутилось, так що вона не знала, чи радiть, чи плакати?
- Чи давно вмерла мати, Любко?
- Торiк у петрiвку, - насилу промовила Любка, - мати ждала вас та все посилала мене виглядать.
- Та й не дiждалась! Така вже наша доля! - промовив Микола. - Ти вже, Любко, вийшла замiж; а я тебе покинув ще в колисцi.
- Ми недавно побрались, - сказала Любка, показуючи на чоловiка.
- А хата стала ще нижча; мабуть, осiла. I образи тi самi, - промовив Микола, - перед ними молилась твоя мати. Чи ви вже вольнi?
- Вже, хвалить бога, не робимо панщини, - обiзвався Любчин чоловiк, - ще оремо переднiше поле, а це кажуть, що приїдуть надiлять нас землею на виплат, чи що.
- Якби не та панщина, може, й мати ваша була б жива, i я не тинявся б у свiтах бiльше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати?
- Бабуся вмерли давно: ще я була дiвчиною, - промовила Любка.
- Чи добре ж вам жилось без мене? - спитав Джеря.
- Ет! Яке там добро! Бiдували та побивались з матiр'ю до останнього часу, може, мати й тепер були б живi. Сiдайте, будьте ласкавi! - сказала Любка i хотiла назвать Джерю татом, але язик сам задержав на кiнчику те слово.
Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов двiр, пiшов у садок, а далi пiшов на город, на леваду понад рiчкою. Високо й густо розрiсся вишник, що вiн насадив, неначе зелене гнiздо; через його навiть не промикувавсь промiнь сонця. Верби коло тину стали дуплинастi i взялися порохнею. Микола шукав очима тiєї старої гiллястої грушi, з-пiд котрої вiн вперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставицi воду. Грушi вже не було й слiду. Микола ледве налапав ногами в кропивi сухий спорохнявiлий пеньок. Од його не пiшло нi одного паростка. Микола пригадав собi той пишний вечiр, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як вiн спав пiд грушею, те кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що нiби спiвала Нимидориним голосом.
Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу над Нимидорою. Кладовище було обкопане глибоким ровом. На окопi росла густа береза. З одного боку по окопi росли високi верби. Сонце тiльки що сiло за горою i його останнє рожеве промiння гасло на самих вершечках верб. Любка показала Джерi Нимидорину могилу пiд вербами. Могила вже заросла травою. Микола зняв шапку, перехрестився й похилив голову, держачи обома руками шапку перед собою. Любка плакала. З Миколиних очей покотились двi здоровi сльози i впали у траву.
Надворi було тихо, як у хатi. В тiй тишi нiби було чуть, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв i думав, а потiм тихо промовив, махнувши рукою:
- Все померло, й слiду не зосталось. Марно перегорiло й перетлiло моє живоття, i тепер зостався тiльки попiл, доки його не поглине свята земля.
Одначе Микола помиливсь: з його не швидко став попiл. Вiн i сам недобачав, що в йому ще тлiє великий жар, як пiсля спалених дубових дров. Пiд сивим волоссям затаїлась мiцна запекла й правдива душа.
З кладовища Микола пiшов до священика й найняв панахиду за Нимидору. Любка пiшла додому, увiйшла в хату, зглянулась з чоловiком i перекинулась кiлькома словами.
- Це батько твiй прийшов? - промовив чоловiк.
- Здається, батько, бо дуже плаче за матiр'ю, - промовила Любка.
- Де ж це ходив твiй батько так довго? Мабуть, десь бурлакував? - спитав чоловiк.
- Бог його знає, де вiн ходив, покинувши нас. А що вже мати наплакалась та набралась лиха, то, мабуть, нiкому не доводилось так бiдувать, як матерi.
- Та, мабуть, батько не од добра втiкав. Адже ж i Кавун утiк, повтiкали й iншi нашi вербiвцi, - промовив чоловiк.
Микола зостався жить при своїй дочцi. Дiтям спочатку було дуже чудно. Любка першої ночi таки добре боялась: для неї все здавалось, що до їх притарабанився волоцюга i може ще й лиха накоїть у хатi. Вона насилу звикла звати Миколу батьком. Вiн так i зостався для неї чужiсiньким чоловiком за все його живоття.