Микола Джеря

Любка до­га­да­лась, хто прий­шов до неї в ха­ту. Во­на зас­му­ти­лась, зди­ву­ва­лась, не зна­ла, що й ка­зать, i тiльки мо­в­ч­ки сто­яла ко­ло пе­чi. Од­на­че в її сер­цi не за­во­ру­ши­лось нi крих­ти ди­тя­чо­го жа­лю, жа­лю доч­ки за батьком. Пе­ред нею сто­яв зов­сiм чу­жий для неї чо­ло­вiк. Для неї на­вiть бу­ло чуд­но, що вiн на­зи­вав се­бе її батьком, їй усе зда­ва­лось, що батько дав­но вмер i ле­жить по­хо­ва­ний в зем­лi. В її сер­цi все якось по­мi­ша­лось, ска­ла­му­ти­лось, так що во­на не зна­ла, чи ра­дiть, чи пла­ка­ти?

- Чи дав­но вмер­ла ма­ти, Люб­ко?

- Торiк у пет­рiв­ку, - на­си­лу про­мо­ви­ла Люб­ка, - ма­ти жда­­ла вас та все по­си­ла­ла ме­не виг­ля­дать.

- Та й не дiж­да­лась! Та­ка вже на­ша до­ля! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - Ти вже, Люб­ко, вий­шла за­мiж; а я те­бе по­ки­нув ще в ко­лис­цi.

- Ми не­дав­но поб­ра­лись, - ска­за­ла Люб­ка, по­ка­зу­ючи на чо­ло­вi­ка.

- А ха­та ста­ла ще ниж­ча; ма­буть, осi­ла. I об­ра­зи тi са­мi, - про­­мо­вив Ми­ко­ла, - пе­ред ни­ми мо­ли­лась твоя ма­ти. Чи ви вже вольнi?

- Вже, хва­лить бо­га, не ро­би­мо пан­щи­ни, - обiз­вав­ся Лю­б­­чин чо­ло­вiк, - ще оре­мо пе­ред­нi­ше по­ле, а це ка­жуть, що приїдуть на­дi­лять нас зем­лею на вип­лат, чи що.

- Якби не та пан­щи­на, мо­же, й ма­ти ва­ша бу­ла б жи­ва, i я не ти­няв­ся б у свi­тах бiльше двад­ця­ти год. Чи дав­но по­мер­ла моя ста­ра ма­ти?

- Бабуся вмер­ли дав­но: ще я бу­ла дiв­чи­ною, - про­мо­ви­ла Люб­ка.

- Чи доб­ре ж вам жи­лось без ме­не? - спи­тав Дже­ря.

- Ет! Яке там доб­ро! Бi­ду­ва­ли та по­би­ва­лись з ма­тiр'ю до ос­таннього ча­су, мо­же, ма­ти й те­пер бу­ли б жи­вi. Сi­дай­те, будьте лас­ка­вi! - ска­за­ла Люб­ка i хо­тi­ла наз­вать Дже­рю та­том, але язик сам за­дер­жав на кiн­чи­ку те сло­во.

Джеря мовч­ки вий­шов з ха­ти, пе­рей­шов двiр, пi­шов у са­док, а да­лi пi­шов на го­род, на ле­ва­ду по­над рiч­кою. Ви­со­ко й гус­то роз­рiс­ся виш­ник, що вiн на­са­див, не­на­че зе­ле­не гнiз­до; че­рез йо­го на­вiть не про­ми­ку­вавсь про­мiнь сон­ця. Вер­би ко­ло ти­ну ста­ли дуп­ли­нас­тi i взя­ли­ся по­рох­нею. Ми­­ко­ла шу­кав очи­ма тiєї ста­рої гiл­ляс­тої гру­шi, з-пiд кот­рої вiн впер­ше по­ба­чив Ни­ми­до­ру, як во­на бра­ла з Рас­та­ви­цi во­ду. Гру­шi вже не бу­ло й слi­ду. Ми­ко­ла лед­ве на­ла­пав но­га­ми в кро­пи­вi су­хий спо­рох­ня­вi­лий пеньок. Од йо­го не пiш­ло нi од­но­го па­рост­ка. Ми­ко­ла при­га­дав со­бi той пиш­ний ве­чiр, при­га­дав той див­ний сон, що ко­лись снив­ся йо­му, як вiн спав пiд гру­шею, те криш­та­ле­ве лис­тя, ту див­ну жар-пти­цю, що нi­би спi­ва­ла Ни­ми­до­ри­ним го­ло­сом.

Любка по­ве­ла батька на кла­до­ви­ще й по­ка­за­ла йо­му мо­ги­лу над Ни­ми­до­рою. Кла­до­ви­ще бу­ло об­ко­па­не гли­бо­ким ро­вом. На око­пi рос­ла гус­та бе­ре­за. З од­но­го бо­ку по око­пi рос­ли ви­со­кi вер­би. Сон­це тiльки що сi­ло за го­рою i йо­го ос­таннє ро­же­ве про­мiн­ня гас­ло на са­мих вер­шеч­ках верб. Люб­ка по­ка­за­ла Дже­рi Ни­ми­до­ри­ну мо­ги­лу пiд вер­ба­ми. Мо­ги­ла вже за­рос­ла тра­вою. Ми­ко­ла зняв шап­ку, пе­рех­рес­тив­ся й по­хи­лив го­ло­ву, дер­жа­чи обо­ма ру­ка­ми шап­ку пе­ред со­бою. Люб­ка пла­ка­ла. З Ми­ко­ли­них очей по­ко­ти­лись двi здо­ро­вi сльози i впа­ли у тра­ву.

Надворi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. В тiй ти­шi нi­би бу­ло чуть, як смерть ви­та­ла над кла­до­ви­щем. Ми­ко­ла дов­го сто­яв i ду­мав, а по­тiм ти­хо про­мо­вив, мах­нув­ши ру­кою:

- Все по­мер­ло, й слi­ду не зос­та­лось. Мар­но пе­ре­го­рi­ло й пе­рет­лi­ло моє жи­вот­тя, i те­пер зос­тав­ся тiльки по­пiл, до­ки йо­го не пог­ли­не свя­та зем­ля.

Одначе Ми­ко­ла по­ми­ливсь: з йо­го не швид­ко став по­пiл. Вiн i сам не­до­ба­чав, що в йо­му ще тлiє ве­ли­кий жар, як пiс­ля спа­ле­них ду­бо­вих дров. Пiд си­вим во­лос­сям за­таїлась мiц­на за­пек­ла й прав­ди­ва ду­ша.

З кла­до­ви­ща Ми­ко­ла пi­шов до свя­ще­ни­ка й най­няв па­на­хи­ду за Ни­ми­до­ру. Люб­ка пiш­ла до­до­му, увiй­шла в ха­ту, згля­ну­лась з чо­ло­вi­ком i пе­ре­ки­ну­лась кiлько­ма сло­ва­ми.

- Це батько твiй прий­шов? - про­мо­вив чо­ло­вiк.

- Здається, батько, бо ду­же пла­че за ма­тiр'ю, - про­мо­ви­ла Люб­ка.

- Де ж це хо­див твiй батько так дов­го? Ма­буть, десь бур­ла­ку­вав? - спи­тав чо­ло­вiк.

- Бог йо­го знає, де вiн хо­див, по­ки­нув­ши нас. А що вже ма­ти нап­ла­ка­лась та наб­ра­лась ли­ха, то, ма­буть, нi­ко­му не до­во­ди­лось так бi­ду­вать, як ма­те­рi.

- Та, ма­буть, батько не од доб­ра втi­кав. Ад­же ж i Ка­вун утiк, пов­тi­ка­ли й iн­шi на­шi вер­бiв­цi, - про­мо­вив чо­ло­вiк.

Микола зос­тав­ся жить при своїй доч­цi. Дi­тям спо­чат­ку бу­ло ду­же чуд­но. Люб­ка пер­шої но­чi та­ки доб­ре бо­ялась: для неї все зда­ва­лось, що до їх при­та­ра­ба­нив­ся во­ло­цю­га i мо­же ще й ли­ха на­коїть у ха­тi. Во­на на­си­лу звик­ла зва­ти Ми­ко­лу батьком. Вiн так i зос­тав­ся для неї чу­жi­сiньким чо­ло­вi­ком за все йо­го жи­вот­тя.