Микола Джеря

Тим ча­сом по­ча­ли на­дi­лять се­лян зем­лею. Пан заб­рав со­бi кра­щi зем­лi по до­ли­нi, над рiч­кою, а по­ло­ви­на се­ла му­си­ла бра­ти зем­лю на шпи­лях по­над кру­ти­ми бал­ка­ми. Од­на та­ка го­ра при­па­ла й Дже­рi i йо­го зя­те­вi. Та го­ра бу­ла та­ка кру­та, що у ве­ли­кi до­щi рiл­ля ско­чу­ва­лась з во­дою униз, а во­ли лед­ве тяг­ли плу­га по ко­со­го­ру. Оп­рiч то­го, пiд пан­ськi зем­лi одiй­шов лiс, а в то­му лi­сi бу­ли людськi сад­ки. Тi сад­ки на­ле­жа­лись до ха­зяїнiв спо­кон­вi­ку. Во­ни рос­ли по бал­цi се­ред гус­то­го лi­су. Там був i са­док Дже­рин; там сто­яла з дав­нiх да­вен па­сi­ка йо­го батька.

- Панове гро­ма­до! - ка­зав Дже­ря лю­дям. - Пан хо­че нас скрив­дить, та ми то­го не по­пус­тим. За що ми бу­де­мо пла­тить та­кi ска­же­нi гро­шi? Чи вже ж за тi ли­сi го­ри! Як со­бi пан схо­че, а я не хо­чу брать то­го по­ля, не бу­ду на­вiть цього лi­та сi­яти на йо­му хлi­ба; а хто по­сiє хлiб, той бу­де зрад­ник гро­ма­дi.

- То й не сiй­мо! - гук­ну­ла гро­ма­да. - А хто поч­не орать, то ми по­ла­таємо ки­ями бо­ки. Тре­ба по­да­вать лист на па­на i за по­ле, i за на­шi батькiвськi сад­ки.

- Авжеж, тре­ба! Ми­ну­лась пан­щи­на; а те­пер i ми па­ни, i сво­го до­ка­же­мо, на­пу­тю­вав лю­дей Ми­ко­ла.

Громада й справ­дi то­го ро­ку не ора­ла й не сi­яла хлi­ба на то­му по­лi, вго­рi над бал­кою. Тим ча­сом пан поїхав до мiс­та i по­жа­лiв­ся, нi­би Дже­ря бун­тує гро­ма­ду. Ми­ро­вий по­се­ред­ник по­тяг ру­ку за па­ном i Ми­ко­лу з кiлько­ма ва­таж­ка­ми та при­вод­ця­ми зв'яза­ли, од­ве­ли до мiс­та й по­са­да­ли в тюр­му на ви­сид­ку. - От то­бi й во­ля! - ска­зав Дже­ря. - От то­бi й вер­нув­ся до гос­по­ди. I на­що бу­ло вер­та­тись у цей прок­ля­тий край! Будь вiн три­чi прок­лят од бо­га i од лю­дей!

Половина се­ла не ора­ла й не сi­яла то­го ро­ку. Пан не згод­жу­вавсь брать на­зад то­го по­ля. Так во­но й сто­яло цi­ле лi­то то­ло­кою.

Тим ча­сом i по дру­гих се­лах лю­ди не хо­тi­ли брать по­ля; i в дру­гих се­лах да­ва­ли їм зем­лю не­ро­дю­чу. З сто­ли­цi прис­ла­ли по­вi­роч­ну ко­мi­сiю. Ко­мi­сiя ро­зiб­ра­ла дi­ло вер­бiв­сь­ких се­лян i зве­лi­ла на­дi­лить їх кра­щою зем­лею, їм по­вер­та­­ли на­вiть тi ху­то­ри й сад­ки в лi­сах, що польськi па­ни ще пе­ред­нi­ше од їх по­од­нi­ма­ли. Дже­рю ви­пус­ти­ли з тюр­ми на во­лю. Пан зне­на­ви­дiв йо­го й не знав, як йо­го ви­киш­кать з се­ла, а Дже­ря об­хо­див панський двiр де­ся­тою ву­ли­цею й за­рiк­ся на­вiть за­роб­лять хлiб на пансько­му по­лi. Од то­го ча­су Дже­ря, як тiльки бу­ло по­чує дзво­ник ста­но­во­го або справ­ни­ка, то за­раз тi­кає з се­ла на ху­тiр, у лiс.

I до кiн­ця сво­го жи­вот­тя Дже­ря йшов про­ти па­нiв та жи­дiв: так во­ни ба­га­то наш­ко­ди­ли йо­му й скрив­ди­ли йо­го, за­на­пас­ти­ли йо­го вiк.

Чи ви­во­зив вiн на яр­ма­рок кар­топ­лю, ци­бу­лю, ка­пус­ту або огiр­ки, вiн нi­ко­ли не про­да­вав па­нам, од­ка­зу­вав їм гру­бо, сер­ди­то, з ве­ли­кою злiс­тю, ма­ло не про­га­няв їх од во­за. Жи­ди пiд­по­юва­ли де­кот­рих гро­ма­дян, пiд­би­ва­ли їх од­да­ти їм гро­мадськi шин­ки, та нi­чо­го не вдi­яли. Дже­ря пiд­бив гро­ма­ду по­да­ти гу­бер­на­то­ро­вi лист, щоб жи­дiв зов­сiм ви­се­ли­ти з се­ла.

В Вер­бiв­цi нас­тав мо­ло­дий пiп i по­чав бра­ти ве­ли­ку пла­ту за тре­би. Дже­ря пе­рес­тав хо­ди­ти до церк­ви, i як бу­ло вгле­дить по­па, то за­раз ха­пається за свою ки­ше­ню. Вря­ди-го­ди, од­на­че, Ми­ко­ла мо­лив­ся бо­гу в па­сi­цi, хрес­тя­чись та кла­ня­ючись до схiд сон­ця. - На ста­рос­тi лiт Дже­ря лю­бив дов­ги­ми зим­нi­ми ве­чо­ра­ми роз­ка­зу­вать доч­цi й ону­кам, де вiн бу­вав, що вiн ба­чив, в яких кра­ях хо­див, з яки­ми людьми зуст­рi­чав­ся. Дi­ти слу­ха­ли й за­си­па­ли ко­ло йо­го, на йо­го ру­ках.

Настали iн­шi ча­си, нас­та­ли iн­шi лю­ди. Дже­ря тiльки зга­ду­вав, як ко­лись вiн жав з Ни­ми­до­рою вно­чi при мi­ся­цi, як людський хлiб сто­яв нез­жа­тий, гнув­ся до­до­лу й ви­си­павсь, а лю­ди на пан­щи­нi ха­па­ли сер­па­ми панський хлiб. Те­пер ста­ло дi­ло на­пе­ре­верт: на людсько­му по­лi сто­яли по­лу­кiп­ки, а панський хлiб сто­яв нез­жа­тий. Па­ни, в важ­ку для се­лян го­ди­ну, по­ча­ли най­мать зи­мою стро­ко­вих на жнив'яний час за нiк­чем­ну пла­ту й нак­ла­да­ли ве­ли­ку пе­ню на то­го, хто про­пус­кав в жни­ва днi. Ста­ла знов ма­ленька пан­щи­на: це то­дi за­ве­лись в польських па­нiв вi­до­мi "пор­цiї".

Джеря вго­во­рю­вав лю­дей не ста­вать на тi "пор­цiї", а сам пе­реб­равсь на все лi­то в свiй ху­то­рець. Вiн був за па­сiч­ни­ка i в iн­ших па­сi­ках, кот­рi сто­яли сли­ве сус­пiль по сад­ках поб­ли­зу од йо­го па­сi­ки.

Був пиш­ний ти­хий лiт­нiй ве­чiр. Сон­це сто­яло на за­хо­дi. Ста­рий Дже­ря си­дiв у своїй па­сi­цi ко­ло ку­ре­ня з своїми ма­ли­ми ону­ка­ми. Не­ве­лич­ка па­сi­ка сто­яла в бал­цi на ко­со­го­рi в са­доч­ку, а на­суп­ро­ти неї, по дру­гий бiк бал­ки, сто­яла кру­та го­ра, як стi­на, вся звер­ху вкри­та гус­тим лi­сом, а вни­зу гус­тою лi­щи­ною.