Микола Джеря

Микола пi­шов по се­лi, поз­на­хо­див ста­рих знай­омих лю­дей, своїх пе­ре­вес­ни­кiв, по­чав про все роз­пи­ту­вать, а да­лi зай­шов з ни­ми до шин­ку та пос­та­вив їм з го­ря та­ко­го мо­го­ри­ча, що й сам з ни­ми зва­лив­ся пiд лав­ку й прос­пав там п'яний цi­лу нiч.

- Оце як я здо­ро­во за­пив своє бур­лацт­во! - ка­зав Ми­ко­ла, вста­ючи вран­цi з-пiд лав­ки. - Не я п'ю, го­ре п'є та мої не­ща­ди­мi злид­нi. Не спри­яла ме­нi до­ля за ввесь мiй вiк.

Цiлий тиж­день Ми­ко­ла за­пи­вав своє гiр­ке бур­лацт­во i при­хо­див до­до­му п'яний. Доч­ка й зять згля­да­лись мiж со­бою й му­си­ли мов­чать. Зять пам'ятав, що жи­ве в тес­тя у при­й­мах i що вiн нас­то­ятель на Дже­ри­не по­ле й грунт.

- Не сердьтесь, дi­ти! - ка­зав до їх Дже­ря. - Проп'ю свою бi­ду та й за­ка­юсь пи­ти, по­ки й мо­го жи­вот­тя.

Зять му­сив змов­чу­вать: ро­бив уся­ку уго­ду Дже­рi, бо вiн був у прий­мах i пос­те­рi­гав, що Дже­ря п'є з го­ря.

Микола й справ­дi швид­ко за­ка­яв­ся пи­ти, за свої гро­шi ку­пив ко­няч­ку з вiз­ком i по­чав ха­зяй­ну­вать. Йо­го вда­ча, як ве­ли­ка рiч­ка пiс­ля вес­ни, по­ча­ла вхо­дить в свої бе­ре­ги; але ча­сом вря­ди-го­ди знов нес­по­дi­ва­но ви­хо­ди­ла з бе­ре­гiв i роз­ли­ва­лась бур­лацт­вом, до­ки зов­сiм вга­му­ва­лась на ста­рiсть. Тим ча­сом на се­лi за­ве­лись но­вi по­ряд­ки; вже за­ве­ли во­лость, i гро­ма­да об­ра­ла за го­ло­ву од­но­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка й пок­ла­ла йо­му пла­ту на рiк двiс­тi кар­бо­ван­цiв. Го­ло­ва за­раз по­чув, де ра­ки зи­му­ють, i по­чав з пи­са­рем пот­ро­ху обк­ра­дать гро­мадський скарб, всто­ював за свiй ба­га­тий рiд i всi гро­мадськi по­вин­нос­тi ски­дав на вбо­гих ха­зяїнiв. Раз якось го­ло­ва пос­лав до Ми­ко­ли де­сяцько­го, щоб вiн дав сво­го ко­ня пiд ста­но­во­го. Ми­ко­ла знав, що ко­нi са­мо­го го­ло­ви i йо­го ба­га­тої рiд­нi сто­ять до­ма в по­вiт­ках.

- Нехай го­ло­ва дає свої ко­нi або пош­ле до своєї рiд­нi, - сер­ди­то од­ка­зав Дже­ря.

Голова пос­лав до Ми­ко­ли де­сяцько­го вдру­ге. Ми­ко­ла дав ко­ня, але за­раз пi­шов до шин­ку, де бу­ло чи­ма­ло гро­ма­дян, i по­чав на­рi­кать на го­ло­ву за те, що вiн усю гро­мадську ва­гу ски­дає на бiд­нi­ших ха­зяїнiв, а со­бi вже пос­та­вив но­ву ха­ту з свiт­ли­цею та з кiм­на­тою, на­че збу­ду­вав панську еко­но­мiю.

- Голова кра­де на­шi гро­шi, а ми мов­чи­мо. Вiн швид­ко пе­ре­ве­де на­шi ко­нi й ху­до­бу, а ми нi­би­то по­вин­нi йо­му на все нас­та­чать. Хi­ба та­ки в нас на се­лi й лю­дей не­ма. Дай­мо че­ред­ни­ко­вi сто кар­бо­ван­цiв, то вiн бу­де та­ким са­мим го­ло­вою, ще й спа­си­бi ска­же! Скиньмо йо­го, iро­до­во­го си­на! Не­хай знає, що гро­ма­да ве­ли­кий чо­ло­вiк.

- То й скиньмо! Прав­ду ти, Ми­ко­ло, ка­жеш! Чи вже ж та­ки в нас на се­лi вар­то­го чо­ло­вi­ка не знай­деться. Обе­рiм ще вбо­го­го. Ба­чи­ли вже ба­га­тих в го­ло­вах, по­ба­чи­мо й бiд­них!

Старий, аж трух­ля­вий, корч­мар, той са­мий, що ко­лись брав у зас­та­ву оде­жу ста­ро­го Дже­рi, як Ми­ко­ла же­нив­ся, на­лив Ми­ко­лi пiвк­вар­ти го­рiл­ки й тро­хи не до­лив.

- Чом же ти не до­ли­ваєш, вра­жий си­ну! - крик­нув Ми­ко­ла на жи­да. - Ти ду­маєш, що я не знаю, скiльки ти за­роб­ляєш на тих не­до­лив­ках?

- А скiльки я за­роб­ляю на тих не­до­лив­ках? - спи­тав ста­рий шин­кар. - Бо­дай ме­нi бог не до­лив стiльки вi­ку, скiльки я то­бi не до­ли­ваю.

- Довелось би то­бi дав­но за­ги­нуть, - смi­яв­ся Ми­ко­ла. - Ти не до­ли­ваєш на сто кар­бо­ван­цiв на рiк!

- Ой вай! Ку­ди ж пак! на сто кар­бо­ван­цiв! Як­би то­му бу­ла прав­да, я б до­сi був ба­га­тим куп­цем.

- Давай ще пiвк­вар­ти! - крик­нув Ми­ко­ла. Шин­кар на­лив пiвк­вар­ти й не до­лив на цi­лий па­лець. Вiн ба­чив, що Ми­ко­ла вже був тро­хи на­пiд­пит­ку. Для п'яних вiн не тiльки не до­ли­вав, а ще й во­ди пiд­ли­вав.

- Доливай-бо! Не жар­туй лиш зо мною! - крик­нув Ми­ко­ла.

- Ну! Як до­ли­вай? Хi­ба я не до­лив? - про­мо­вив жид i до­лив ще двi крап­лi для людсько­го ока.

Микола вхо­пив квар­ту й пож­бу­рив нею на шин­ка­ря. Го­рiл­ка по­тек­ла йо­му по ли­цi й по бо­ро­дi. Шин­кар прис­кав, як кiт, по­ню­хав­ши пер­цю.

- Потривай же ти! Не бу­деш ти си­дiть в на­ших шин­ках. Ти ду­маєш, ми не знаємо, скiльки вi­дер го­рiл­ки ти дав на мо­го­рич го­ло­вi, пи­са­ре­вi та йо­го рiд­нi. Ски­не­мо ми й те­бе з па­ра­фiї, як i го­ло­ву. Сам ся­ду в гро­мадсько­му шин­ку, а те­бе не пу­щу.

- Хто то­бi за­бо­ро­няє? Сi­дай, про ме­не, сам, ще й доч­ку свою по­са­ди, - по­чав шин­кар.

Громада зiб­ра­лась у во­лость i за­гу­ла, як бджо­ли в ули­ку. Ба­га­то­го го­ло­ву ски­ну­ли й об­ра­ли за го­ло­ву че­ред­ни­ка. Всi гро­мадськi шин­ки по­од­нi­ма­ли од жи­дiв i од­да­ли двом чо­ло­вi­кам, та­ки вер­бiвським.