Микола Джеря

Надворi по­ча­ло смер­кать. Мок­ри­на взя­ла тик­ву з во­дою, хлiб i ва­ре­ної ри­би i пiш­ла бу­цiм­то до­до­му, а тим ча­сом во­на зай­шла да­ле­ко-да­ле­ко за кру­тий бе­рег, знай­шла ле­ге­нь­кий чов­ник, сi­ла в йо­го i по­ча­ла ждать, по­ки зiй­де мi­ся­ць. Во­на бо­ялась по­ми­ну­ти в тем­ря­вi Ми­ко­лин чо­вен i вип­лис­ти да­ле­ко в мо­ре.

Зiйшов чер­во­ний мi­сяць. Мок­ри­на вхо­пи­ла вес­ло i по­ли­ну­ла на мо­ре.

Микола ввесь мок­рий си­дiв на чов­нi, мов де­рев'яний. Вiн нес­по­дi­ва­но уг­ле­дiв, що до йо­го наб­ли­жається чов­ник. Йо­му зда­ло­ся, що то за ним го­ниться де­сяцький, i вiн пiд­няв уже важ­ке вес­ло, щоб те­леп­нуть йо­го по го­ло­вi, як тра­питься мiж ни­ми спо­тич­ка на во­дi, але зап­ри­мi­тив, що в чов­нi си­дить дiв­чи­на. Чер­во­ну­ва­тий свiт заб­ли­щав на її ви­ду, на синьому кер­се­тi, на бi­лих ру­ка­вах.

- Це я! - ти­хо про­мо­ви­ла Мок­ри­на, i її ле­генький чов­ник стик­нув­ся з Ми­ко­ли­ним чов­ном i стук­нув, уда­рив­шись об Ми­ко­лин чо­вен.

Микола не йняв вi­ри своїм очам: але чор­нi бро­ви яс­но чор­нi­ли на дi­во­чо­му ло­бi, а рум'янець на що­ках бу­ло знать на­вiть при мi­ся­цi.

- Десяцькi зос­та­лись ко­ло ку­ре­ня на вар­тi на цi­лу нiч. Я зна­ла, що в те­бе не­ма нi шмат­ка, нi скиб­ки хлi­ба, i оце при­вез­ла то­бi хлi­ба, во­ди й ри­би.

I з ти­ми сло­ва­ми во­на пос­та­ви­ла в Ми­ко­лин чо­вен тик­ву з во­дою, пок­ла­ла хлiб та ри­бу.

- Спасибi то­бi, Мок­ри­но! Яка доб­ра в те­бе ду­ша! Чи пак батько знає, що ти тут? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Нi, не знає й не зна­ти­ме, бо я йо­му за це не ска­жу. Хi­ба ти ска­жеш…

- Навiщо ме­нi ка­зать… - неп­ри­вiт­но про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Як ти не ска­жеш, то я са­ма не приз­на­юсь, хоч би ме­не батько за­мор­ду­вав i вбив. Для ме­не не­ма й не бу­де нi­якої при­ти­чи­ни, щоб од­вi­дать те­бе й на­го­ду­ва­ти.

Микола до­га­давсь, що смi­ли­ва Мок­ри­на при­вез­ла йо­му хар­чi несп­рос­та, i не знав, що й ка­зать Мок­ри­нi.

- Чи вже ж ти не бо­ялась са­ма плис­ти чов­ном вно­чi? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Не бо­ялась, бо зна­ла, що те­бе знай­ду. А з то­бою ме­нi не страш­но. Чо­го ти та­кий смут­ний?

- Нема чо­го ме­нi ве­се­лим бу­ти.

- Ти, пев­но, по­ки­нув батька-ма­тiр десь да­ле­ко. То­бi жал­ко за своєю сто­ро­ною, шко­да батькiв.

- Мiй батько вмер, - ти­хо обiз­вав­ся Ми­ко­ла. Мок­ри­на не нас­мi­ли­лась бiльше йо­го роз­пи­ту­вать i про­мо­ви­ла:

- Знаєш що, Ми­ко­ло! Я те­бе про­ве­ду в озе­ро че­рез єрик в оче­ре­ти. Там то­бi бу­де без­печ­нi­ше пе­ре­си­дiть ли­ху го­ди­ну. Вис­мик­ни кiш­ку та ру­шай­мо в до­ро­гу.

- А ти ж не на­ве­деш на ме­не де­сяцьких? - з ост­ра­хом спи­тав Ми­ко­ла.

Мокрина спа­лах­ну­ла якось уся, усiм тi­лом. Во­на пал­ко про­­мо­ви­ла:

- Не на те я те­бе люб­лю, щоб ви­ка­зать або ви­да­ти де­ся­ць­ким.

Миколi ста­ло нi­яко­во, ста­ло й жаль бiд­ної дiв­чи­ни, жаль її чор­них брiв i рум'янцю. Вiн тро­хи не ви­мо­вивсь, що вiн жо­на­тий, але як гля­нув на пиш­нi дi­во­чi бро­ви, на мо­ло­де пал­ке ли­це, на хист­кий стан, то йо­го сло­во не­са­мо­хiть за­де­р­жа­лось на язи­цi. Мок­ри­на си­дi­ла з ним по­руч. Їх чов­ни чер­ка­лись бо­ка­ми. Вiн по­чу­вав огонь од її га­ря­чо­го ли­ця, i кра­са сте­по­вої дiв­чи­ни при­ча­ру­ва­ла йо­го на той час при яс­но­му мi­ся­це­вi, нi­би кра­са ру­сал­ки.

Мокрина пог­на­ла свiй чов­ник до бе­ре­га. Чо­вен, як ка­чур, по­ли­нув по во­дi. Ми­ко­ла поп­лив слiд­ком за нею.

Вона по­вер­ну­ла чо­вен в один єрик, про­ко­па­ний в озе­ро, i во­ни поп­лив­ли по озе­ру. Швид­ко за­ше­лес­тiв об чо­вен гус­тий осит­няг, i Мок­ри­на пог­на­ла чов­на мiж дво­ма ряд­ка­ми осит­ня­гу, нi­би по ка­на­вi. Чис­те, не­за­рос­ле мiс­це то зву­жу­ва­лось, то мiс­ця­ми роз­хо­ди­лось, нi­би озер­це, то йшло мiж оче­­ре­та­ми, не­на­че ши­ро­ка рiч­ка, по­тiм зно­ву зву­жу­ва­лось, кру­ти­лось на всi бо­ки, а да­лi чо­вен зап­лив в та­ке вузьке мiс­це, що лед­ве су­нув­ся мiж дво­ма стi­на­ми ви­со­ко­го, як лiс, оче­ре­ту. Мок­ри­на спи­ни­ла чов­на.

- Сиди ж ту­теч­ки, Ми­ко­ло, та жди ме­не. В це мiс­це не пот­ра­пить сам батько, не то що при­ше­ле­пу­ва­тий отой ста­но­вий. Я бу­ду при­во­зить то­бi харч i чис­ту во­ду, до­ки ми­не ли­хо.

Мокрина по­вер­ну­ла сво­го чов­ни­ка на­зад.

- Прощай, Ми­ко­ло! - про­мо­ви­ла во­на.

Микола по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. Мок­ри­на по­тяг­ла­ся за йо­го ру­кою, об­ве­ла свої га­ря­чi, го­лi по лiк­тi ру­ки кру­гом йо­го шиї i впи­лась в йо­го гу­би своїми пов­ни­ми, як виш­ня, га­ря­чи­ми, як жар, гу­ба­ми.

- Прощай, Ми­ко­ло! Я те­бе люб­лю й лю­би­ти бу­ду, хоч маю й про­пас­ти. На доб­ра­нiч! - про­мо­ви­ла Мок­ри­на, i Ми­ко­ла тi­льки то­дi опам'ятав­ся, як за­ше­лес­тiв десь гнуч­кий оче­рет.

- Боже мiй, що зо мною дiється? Ни­ми­до­ро, моя го­луб­ко, моя без­та­лан­на лас­тiв­ко! Чи вже ж оце я те­бе му­шу на­вiк за­­бу­ти?..