Микола Джеря

Через кiлька день ота­ма­но­ва жiн­ка та доч­ка ви­вез­ли во­зом харч для заб­род­чи­кiв. До ота­ма­но­во­го ху­то­ра бу­ло не­да­ле­ко навп­рос­тець, по пе­ре­си­пi та по­за озе­ром.

Мокрина знi­ма­ла хлiб з во­за й кла­ла на прос­те­ле­не на тра­вi ряд­но, її чор­нi ко­си лис­нi­ли на сон­цi, мов чор­нi лис­ню­чi га­дю­ки, а чер­во­не на­мис­то ще по­бiльшу­ва­ло рум'янець на її що­ках. Лег­кий стан гнув­ся, як то­по­ля на вiт­рi, то­дi як во­на дос­та­ва­ла хлiб з во­за i кла­ла йо­го на ряд­но.

- Позабирай у вiз ри­бу та ве­зи у мiс­то на про­даж, - про­мо­вив ота­ман до жiн­ки. - А ти, Мок­ри­но, зос­та­вай­ся на ха­зяй­ст­вi.

- А хi­ба ж я не втрап­лю до го­ро­да, чи що? - про­мо­ви­ла Мо­к­ри­на ве­се­ло i ду­же смi­ли­во. - Не­хай ма­ти ха­зяй­ну­ють до­­ма, а я тро­хи проїжджусь у го­род. Оце хо­чу наб­рать со­бi на но­вий кер­сет в крам­ни­цi.

- Про ме­не, їдь, - ска­зав батько. Вiн знав, що доч­ка пос­та­вить на своєму, ко­ли то­го схо­че, i не спе­ре­чав­ся.

Мокрина поск­ла­да­ла на ряд­ни­нi хлiб i зир­ну­ла на ри­ба­лок очи­ма, не­на­че блис­кав­кою. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i все її ли­це до са­мих брiв нi­би зай­ня­ло­ся. Ми­ко­ла поз­до­ров­шав на чис­то­му морсько­му по­вiт­рi й пок­ра­щав. Чор­нi бро­ви, чо­р­нi ву­са за­па­ли­ли сер­це мо­ло­дої дiв­чи­ни. Мок­ри­на не ба­­чи­ла на своєму вi­ку та­ко­го гар­но­го бадьорис­то­го чо­ло­вi­ка, та­ких чор­них брiв, та­ких блис­ку­чих ка­рих очей.

Микола гля­нув на її мо­ло­де ли­це й чо­гось при­га­дав со­бi Ни­ми­до­ру. Вiн не­на­че по­ба­чив її ту­теч­ки на сте­пу, по­ба­чив нi­би її всю до са­мих ма­леньких пруж­кiв ли­ця: по­ба­чив пов­ний вид, чор­нi бро­ви, на­вiть ве­ли­ку хуст­ку на го­ло­вi й чер­во­не на­мис­то на шиї з ду­ка­чем. Се­ред фаб­рицьких ма­шин, се­ред фаб­рицько­го га­ла­су вiн був по­чав її тро­хи за­бу­вать, але тут край ши­ро­ко­го мо­ря, на вольно­му сте­пу, на чис­то­му по­вiт­рi в йо­го сер­цi знов про­ки­ну­лось давнє щас­тя й на­вер­ну­ло сльози на очi.

"Дiвчино-горлице! Ко­ли б ти зна­ла, яко­го жа­лю ти ме­нi зав­да­ла!" - по­ду­мав Ми­ко­ла, гля­нув­ши на Мок­ри­ну.

Мокрина заб­ра­ла ри­бу, про­вор­но ско­чи­ла на вi­зок, мов сте­по­ва ко­за, i поїха­ла до­до­му по­над озе­ром. Ми­ко­ла дов­го ди­вив­ся слiд­ком за нею, як си­нiв од­да­ле­ки на во­зi її кер­сет i чор­нi­ли ко­си на го­ло­вi про­ти ве­чiрнього сон­ця.

Сонце впа­ло в степ за оче­ре­том i по­гас­ло, а з ли­ма­ну ви­ко­тив­ся чер­во­ний мi­сяць i пус­тив на во­ду ши­ро­ку iск­ря­ну стеж­ку. Над­во­рi тем­нi­ша­ло. Ввесь степ, i ли­ман, i озе­ро, i мо­ре - все за­ку­та­лось в який­сь ча­рiв­ний ти­хий свiт, по­ви­лось про­зо­рим си­зим ту­ма­ном. Ши­ро­кий прос­тiр, ши­ро­кий без краю виг­ляд на­вiв на Ми­ко­лу важ­кi ду­ми. Огонь пiд ка­за­ном па­лав; дим бi­лiв клуб­ка­ми про­ти мi­ся­ця. Стов­пи з бан­ти­ною чор­нi­ли в ди­му. Заб­род­чи­ки жар­ту­ва­ли, смi­ялись, а Ми­ко­лi бу­ло не до смi­ху, не до жар­тiв. "Чи не вер­ну­тись би до Вер­бiв­ки та заб­ра­ти в сте­пи, жiн­ку, й ма­тiр, i доч­ку?" - не раз ду­мав та га­дав вiн; але як зга­дав, скiльки вiн прой­шов то­го сте­пу, скiльки по­ми­нув сiл, мiс­те­чок, ярiв та лi­сiв, як зга­дав сво­го па­на, то й мах­нув ру­кою.

Рибалки прод­раж­ни­ли Ми­ко­лу Смут­ком.

Настало душ­не, га­ря­че лi­то. Ри­би ло­ви­лось все мен­ше та мен­ше. Ота­манська доч­ка час­тi­ше та час­тi­ше на­вi­ду­ва­лась на бе­рег, та все тро­хи нi­би чiп­ля­лась до Ми­ко­ли. Це за­ли­цян­ня усiм ки­ну­лось в очi, на­вiть батько­вi.

VI

Як ми­ну­ло лi­то, ота­ман по­чав дi­ли­тись за­ро­бiт­ком: взяв со­бi по­ло­ви­ну, а дру­гу од­дав грiш­ми заб­род­чи­кам. Влов був ду­же доб­рий. Ри­бал­ки за­ро­би­ли чи­ма­ло гро­шей i за­ду­ма­ли по­гу­лять. Во­ни всею ва­та­гою пiш­ли в Акер­ман, посп­рав­ля­ли со­бi но­вi свит­ки, а де­кот­рi по­ши­ли си­нi су­кон­нi жу­па­ни, по­ку­пи­ли яс­нi чер­во­нi одеськi по­яси, но­вi сму­ше­вi шап­ки; по­тiм най­ня­ли му­зи­ки i з му­зи­ка­ми, з це­ре­мо­нiєю пе­рей­шли го­род i прис­та­ли ко­ло од­но­го шин­ку. Пов­би­ра­нi в но­ву оде­жу, по­пiд­пе­ре­зу­ва­нi чер­во­ни­ми по­яса­ми, во­ни гор­до й пиш­но йшли по ву­ли­цi на га­ря­чо­му сон­цi, по­на­дi­вав­ши шап­ки на­ба­кир. Їх чер­во­нi ши­ро­кi по­яси чер­во­нi­ли на сон­цi, як жар, а дов­гi кiн­цi по­ясiв з то­роч­ка­ми те­лi­па­лись аж ниж­че од ко­лiн.

Рибалки по­сi­да­ли цi­лою ва­та­гою на лав­ках ко­ло сто­лiв i по­ча­ли час­ту­вать один од­но­го го­рiл­кою. Му­зи­ки гра­ли. Ри­бал­ки ве­се­ло го­мо­нi­ли. Пiс­ля за­кус­ки во­ни по­ча­ли кру­ж­­лять пи­во. Заб­род­чи­ки з близьких сiл пи­ли мен­ше, але бу­р­­ла­ки й приб­лу­ди та уся­кi прой­дис­вi­ти не вва­жа­ли нi на що й роз­си­па­ли гро­шi, як по­ло­ву. Де­кот­рi по­ча­ли тан­цю­ва­ти. Ми­ко­ла си­дiв мовч­ки та тяг з пляш­ки пи­во.

- Гей, Смут­ку! го­дi то­бi смут­ку­вать; йди тан­цю­ва­ти! - гук­нув За­де­рих­вiст i по­цуп­ри­ку­вав Ми­ко­лу за ру­кав сви­ти з усiєї си­ли.