Микола Джеря

За ко­до­ла­ми з мо­ря ви­ник­ли й по­су­ну­лись на бе­рег дов­гi кля­чi i по­тяг­ли за со­бою чор­ну обс­мо­ле­ну ме­ре­жу. З во­ди по­лiз­ли нi­би два чор­нi ти­ни з ме­ре­жi. На товс­тих шнур­ках те­лi­па­лись чор­нi ра­ки, не­на­че здо­ро­вi чор­нi па­ву­ки; по­де­ку­ди бли­щав бi­лий дрiб­ний ба­ла­мут, чи скумб­рiя, за­че­пив­шись за шнур­ки жаб­ра­ми, нi­би хто об­ти­кав ме­ре­жу срiб­ни­ми но­жа­ми. Да­ле­ко на бе­рег по­лiз­ла ме­ре­жа дво­ма кiн­ця­ми, а за нею з'яви­лась, ви­лiз­ши з во­ди, ши­ро­ка мат­ня, нi­би який­сь морський звiр ви­су­нув з-пiд во­ди го­ло­ву i ту­луб. По­пе­ред мат­нi ко­ти­лись цi­лi по­ко­си морської тра­ви кам­ки. Тра­ва поз­би­ва­лась до­ку­пи, нi­би клуб­ки чор­них стрi­чок. Вдень був ни­зо­вий вi­тер i наг­нав з мо­ря ба­га­то кам­ки; го­рiш­нiй вi­тер зав­сi­ди зно­сить кам­ку в мо­ре.

- Берiть пiд­са­ки! Ви­ли­вай­те ри­бу! - гук­нув ота­ман i за ти­ми сло­ва­ми вско­чив у во­ду та й при­да­вив но­га­ми низ ме­ре­жi, щоб ри­ба не пус­ти­лась на хит­ро­щi та не вис­ка­ку­ва­ла по­пiд ме­ре­жею.

Забродчики по­ки­да­ли ко­до­ли, по­за­би­ра­ли пiд­са­ки й ки­ну­лись до мат­нi. Вся мат­ня бу­ла нi­би жи­ва. Во­на во­ру­ши­лась, пiдс­ка­ку­ва­ла, брьоха­лась та пiд­нi­ма­лась, нi­би людськi гру­ди од ди­хан­ня й зiт­хан­ня, то знов то­ну­ла в во­ду. Ри­бал­ки по­ча­ли за­би­рать ри­бу пiд­са­ка­ми i ки­да­ли да­ле­ко на пi­сок. Дрiб­ний бi­лий ба­ла­мут трi­пав­ся й по­би­вав­ся цi­ли­ми ко­пи­ця­ми, не­на­че з-пiд зем­лi вис­ка­ку­вав цi­лий фон­тан пер­лин, не­на­че бриз­ка­ла з-пiд зем­лi криш­та­ле­ва во­да й од­би­ва­ла в со­бi про­мiн­ня мi­ся­ця. Круг­ла кам­ба­ла по­би­ва­лась, нi­би на пiс­ку пiдс­ка­ку­ва­ли срiб­нi здо­ро­вi та­рiл­ки. На пi­сок по­ле­тiв здо­ро­вий осетр i по­чав гнуть спи­ну пiд­ко­вою, ко­пир­са­ючи й роз­ки­да­ючи хвос­том навк­ру­ги пi­сок. Ра­зом з пiс­ком ле­тi­ли на всi бо­ки ба­ла­му­ти. По­тiм по­си­па­лись з мат­нi на бе­рег здо­ро­вi ла­кер­ди, плис­ко­ва­тi па­лаж­ки, заб­ли­ща­ли морськi пiв­нi з чер­во­ни­ми пе­ра­ми, за­лис­нi­ли чер­во­но-зо­ло­тi мос­ка­ли­ки. Мiж ри­бою бi­лi­ло, як хо­ло­дець, сер­це, тоб­то ме­ду­за. Ввесь бе­рег нi­би во­ру­шив­ся про­ти мi­ся­ця. Зда­ва­ло­ся, що са­мий пi­сок ожив i пiдс­ка­ку­вав, бриз­кав з-пiд зем­лi фон­та­на­ми.

Матню ви­тяг­ли на са­мий бе­рег: там ду­же бор­сав­ся де­ль­фiн, чи морська сви­ня. Во­на бу­ла та­ка здо­ро­ва, що заб­род­чи­­ки не мог­ли її ви­тяг­ти жи­вою i по­ча­ли лу­пить по го­ло­вi дов­биш­ка­ми. Дельфiн зом­лiв, i йо­го ви­ки­ну­ли на бе­рег, мов чор­ну ко­пи­цю. Морський кiт гост­рим хвос­том по­рi­зав од­ну пiд­са­ку й обш­мульгав од­но­му ри­бальцi но­гу.

- Добра то­ня! Не­ма де прав­ди дiть! - крик­ну­ли ри­бал­ки. - Па­не ота­ма­не, справ­ляй мо­го­рич!

Перша то­ня бу­ла вся ота­манська. Та то­ня, що її тяг­ли не­да­леч­ко од ку­ре­ня, цеб­то од до­му, зва­лась до­ма­хою. Це бу­ло та­ке її наз­ви­ще.

Кухар наб­рав ри­би в ноч­ви i по­нiс до ку­харсько­го ку­ре­ня го­ту­вать ве­че­рю. Ри­бу поз­би­ра­ли в здо­ро­вi шап­ли­ки й цеб­ри­ки, i всi ри­бал­ки пiш­ли на пе­ре­сип до ку­ре­ня пи­ти мо­го­­рич та ве­че­рять.

Високо ле­тi­ло по­лум'я пiд ка­за­на­ми, аж ли­за­ло язи­ком бан­ти­ну. Су­хий оче­рет трi­щав i бриз­кав iск­ра­ми; дим ва­лу­вав клуб­ка­ми вго­ру. Ри­ба ки­пi­ла в ка­за­нi, а кру­гом ка­за­на на дзиг­ли­ках си­дi­ли ри­бал­ки й су­ши­ли на со­бi ко­ло вог­ню мок­рi со­роч­ки. З со­ро­чок йшла па­ра. Тим ча­сом ота­ман час­ту­­вав ри­ба­лок го­рiл­кою. Чар­ка пе­ре­хо­ди­ла з рук у ру­ки. Ку­хар мi­шав огонь дов­гим пок­ра­си­чем. Огонь па­лав. Як ве­че­ря бу­ла го­то­ва, ку­хар швид­ко пос­та­вив пе­ред заб­род­чи­ка­­ми стяб­ла з свi­жою ри­бою й на­лив у мис­ку "стор­ча­ка", це­б­то юш­ки.

Рибалки ве­че­ря­ли ко­ло ба­гат­тя. На фо­нi чор­ної но­чi всi во­ни так бi­лi­ли про­ти вог­ню, нi­би во­гонь про­ни­зу­вав їх наск­рiзь, нi­би во­ни бу­ли ви­ли­тi з бi­ло­го про­зо­ро­го скла.

Рибалки бу­ли ве­се­лi, жар­ту­ва­ли, драж­ни­ли один од­но­го прiз­ви­ща­ми. Од­но­го ри­бал­ку з та­ким здо­ро­вим но­сом, як ци­бу­ля, прод­раж­ни­ли Ци­бу­лею, дру­го­го - Пе­ре­пе­ли­цею, тре­тього - За­де­рих­вос­том. Iн­ших драж­ни­ли так, що й ка­зать не го­диться. Один Ми­ко­ла си­дiв смут­ний, по­хи­лив­ши свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву. Жит­тя у заб­родськiй ва­та­зi зда­ва­лось йо­му луч­чим, нiж на са­хар­нях, нiж у Вер­бiв­цi в ли­хо­го па­на. Ота­ман був чо­ло­вiк свiй, не пан. Їжi, по­жив­ку бу­ло до­во­лi, та тiльки ду­ма про Ни­ми­до­ру не ви­хо­ди­ла в йо­го з го­ло­ви. "I що во­на по­роб­ляє, без­щас­на, з ма­лою ди­ти­ною, з ста­рою ма­тiр'ю? Чи жи­ва во­на, чи здо­ро­ва? Чи вер­неться вiн ко­ли-не­будь до неї, чи по­ба­читься ко­ли з нею на цiм свi­тi?"

Край не­ба ви­ко­ти­лась, нi­би з мо­ря вип­ли­ла, блис­ку­ча вра­нiш­ня зо­ря, а за нею по­ча­ло чер­во­нiть не­бо. Мо­ре сто­яло ти­хе i гла­деньке, як скло. Ри­бал­ки ро­зiй­шлись по ку­ре­нях спа­ти. Де­кот­рi по­па­да­ли на зем­лi ко­ло ба­гат­тя i зах­роп­ли, аж пi­сок зад­виг­тiв пiд ни­ми.