Микола Джеря

Отаманова ха­та сто­яла за по­са­дом, на ху­то­рi. Ха­та бу­ла чи­ма­ла, з пiс­ку­ва­то­го ка­ме­ня, з ве­ли­ки­ми вiк­на­ми на чо­ти­ри шиб­ки. Ков­ба­нен­ко бу­ду­вав її, див­ля­чись на ха­ти в швей­царськiй ко­ло­нiї Ша­бi, що бу­ла не­да­ле­ко од се­ла в сте­пу. Кру­гом ха­ти зе­ле­нiв здо­ро­вий ви­ног­рад­ник; по­мiж ви­ног­ра­дом по ме­жах дов­ги­ми ряд­ка­ми рос­ли аб­ри­ко­си та че­реш­нi. Кру­гом ха­ти рос­ли ста­рi ве­ле­тенськi во­лоськi го­рi­хи. Мо­ло­де па­гон­ня на го­рi­хах на га­ря­чо­му сон­цi вже по­ви­га­ня­лось на са­жень вго­ру, нi­би схо­ди­ло на дрiжд­жах. Вся осе­ля зе­ле­нi­ла й пах­ла, нi­би квiт­ник. Ака­цiї сто­яли са­ме в цвi­ту, зак­вiт­ча­нi без­лiч­чю бi­лих ки­тиць. Во­ни бу­ли схо­жi на здо­ро­вi срiб­нi кан­де­ляб­ри. Га­ря­че по­вiт­ря бу­ло по­в­не гост­рих па­хо­щiв ака­цiй i роз­ли­ва­ло якусь роз­кiш на ввесь двiр.

З ха­ти ви­бiг­ла ота­ма­но­ва жiн­ка, ук­раїнська мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да, але про­вор­на, рiв­на й ви­со­ка, в синьому ке­р­­се­тi, зав'яза­на по-пол­тавськiй, ни­зенько, чор­ною хуст­кою з чер­во­ни­ми квi­точ­ка­ми. Ота­ман Ков­ба­нен­ко зай­шов в Акер­ман­щи­ну з жiн­кою з-за Днiп­ра, з Пол­тав­щи­ни.

За ма­тiр'ю ви­бiг­ла з ха­ти мо­ло­да дiв­чи­на: то бу­ла ота­ма­но­ва доч­ка Мок­ри­на. Мок­ри­на бу­ла тон­ка й ви­со­ка, як то­по­ля, з тон­ким рiв­ним ста­ном, з ма­леньки­ми й тон­ки­ми нiж­­ка­ми, з ма­леньки­ми ру­ка­ми, якi має пол­тавське жi­но­цт­во. В Мок­ри­ни ли­це бу­ло дов­гас­те, з тон­ки­ми пруж­ка­ми. Тон­кi чор­нi бро­ви чор­нi­ли, як шов­ко­вi шну­роч­ки; блис­ку­чi ка­рi очi чор­нi­ли, як те­рен; не­ве­ли­кi пов­нi гу­би чер­во­нi­ли, як виш­ня в зе­ле­но­му лис­тi; на що­ках до са­мих вис­кiв грав рум'янець. Од її мо­ло­до­го ли­ця нi­би па­шi­ло здо­ров'ям; од щiк, од очей не­на­че од­га­ня­лось ог­нем, не­на­че во­на тiльки що сто­яла ко­ло пе­чi, ко­ло по­лум'я. Якимсь сте­по­вим здо­ров'ям нi­би па­шi­ло все її ли­це, а лег­кий стан, тон­ка шия, тон­кi ру­ки гну­ли­ся, як сте­по­ва гнуч­ка би­ли­на на вiт­рi. Чор­нi товс­тi ко­си лис­нi­ли на го­ло­вi про­ти ве­чiрнього сон­ця, а чер­во­не на­мис­то на синьому кер­се­тi нi­би ще бiльше до­да­ва­ло вог­ню й рум'янцю її пал­ко­му ви­до­вi й пос­та­тi.

Мокрина сто­яла про­ти сон­ця пiд во­лоським го­рi­хом i роз­­див­ля­лась на ри­ба­лок. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i її ли­це од­ра­зу по­чер­во­нi­ло, мов польовий мак. Во­на зня­лась з мiс­ця i, як пти­ця, по­ли­ну­ла в ха­ту.

Тим ча­сом ха­зяй­ка ви­нес­ла ри­бал­кам ве­че­рю. Сон­це тi­ль­ки що сi­ло, а ри­бал­ки вже по­ля­га­ли по­ко­том пiд во­ло­сь­ки­ми го­рi­ха­ми. Завт­ра во­ни ма­ли ви­ряд­жа­тись на цi­ле лi­то на мо­ре.

Другого дня свi­том вже був го­то­вий обiд. Ри­бал­ки по­обi­да­ли над­во­рi, по­тiм поск­ла­да­ли на вiз здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд, наб­ра­ли хар­чi, прив'яза­ли до во­за со­ба­ку, на во­зi по­са­ди­ли пiв­ня й ввiй­шли в свiт­ли­цю, щоб спов­нить зви­чай ви­хiд­чин.

Свiтлиця бу­ла чис­та й прос­тор­на. Пе­ред об­ра­за­ми го­рi­ла лам­па i ко­ли­ва­лись го­лу­би та пи­сан­ки на нит­ках, при­лiп­ле­них вос­ком до сте­лi. Стiл був зас­те­ле­ний бi­лою ска­тер­ти­ною, а на сто­лi ле­жав хлiб з дрiб­ком со­лi звер­ху. Ота­ман ви­нiс з кiм­на­ти здо­ро­ву пляш­ку го­рiл­ки, нас­то­яної на жов­то­му ко­рiн­нi, i пос­та­вив на стiл. Ри­бал­ки обс­та­ли стiл навк­ру­ги. Двад­цять чо­ло­вiк тов­пи­лись в свiт­ли­цi, не­на­че ко­ляд­ни­ки на рiзд­во. Ота­ман на­лив чар­ку го­рiл­ки, пе­рех­рес­тивсь i по­чав при­ка­зу­ва­ти:

- Даруй же нам, бо­же, пов­нi ме­ре­жi вся­кої ри­би! Щоб до нас спли­ва­лась ри­ба з усього Чор­но­го мо­ря та прос­то в на­шi ме­ре­жi та єри­ки. Пош­ли нам, бо­же, щас­тя й здо­ров'я! Дай бо­же, щоб ми жи­вi по­вер­та­лись до гос­по­ди та не по­то­пи­лись у мо­рi!

- Дай бо­же! - про­мо­ви­ли ри­бал­ки.

Отаман по­час­ту­вав жiн­ку й по­чав час­ту­вать ри­ба­лок. По­тiм вiн зняв з стi­ни об­раз, пок­лав на сто­лi, пе­рех­рес­тивсь, по­цi­лу­вав об­раз i хлiб; за ним прис­ту­пи­ли усi ри­бал­ки по чер­зi i зна­ме­ну­ва­лись до об­ра­за й до хлi­ба. Ота­ман мовч­ки сiв за сто­лом на по­ку­тi, всi ри­бал­ки по­сi­да­ли на лав­ках i на­вiть до­лi, ко­му не ста­ло мiс­ця. Всi по­сi­да­ли й за­мовк­ли, не­на­че зав­мер­ли. Тiльки бу­ло чуть, як му­хи ше­лес­тi­ли в су­­хих то­рiш­нiх ва­сильках за об­ра­за­ми. Ота­ман по­тiм встав, за ним за­ра­зом ла­вою пiд­ня­лись усi ри­бал­ки. Ота­ман узяв об­раз i хлiб з сiл­лю i вий­шов у двiр, за ним вий­шли всi ри­бал­ки. Об­раз i хлiб схо­ва­ли на во­зi. Дов­гий нi­мецький вiз з ши­на­ми на обо­дах ру­шив з дво­ра, а за ним пiш­ли ри­бал­ки з ха­зяй­кою. Ви­хiд­чи­ни скiн­чи­лись.