Отаманова хата стояла за посадом, на хуторi. Хата була чимала, з пiскуватого каменя, з великими вiкнами на чотири шибки. Ковбаненко будував її, дивлячись на хати в швейцарськiй колонiї Шабi, що була недалеко од села в степу. Кругом хати зеленiв здоровий виноградник; помiж виноградом по межах довгими рядками росли абрикоси та черешнi. Кругом хати росли старi велетенськi волоськi горiхи. Молоде пагоння на горiхах на гарячому сонцi вже повиганялось на сажень вгору, нiби сходило на дрiжджах. Вся оселя зеленiла й пахла, нiби квiтник. Акацiї стояли саме в цвiту, заквiтчанi безлiччю бiлих китиць. Вони були схожi на здоровi срiбнi канделябри. Гаряче повiтря було повне гострих пахощiв акацiй i розливало якусь розкiш на ввесь двiр.
З хати вибiгла отаманова жiнка, українська молодиця, вже немолода, але проворна, рiвна й висока, в синьому керсетi, зав'язана по-полтавськiй, низенько, чорною хусткою з червоними квiточками. Отаман Ковбаненко зайшов в Акерманщину з жiнкою з-за Днiпра, з Полтавщини.
За матiр'ю вибiгла з хати молода дiвчина: то була отаманова дочка Мокрина. Мокрина була тонка й висока, як тополя, з тонким рiвним станом, з маленькими й тонкими нiжками, з маленькими руками, якi має полтавське жiноцтво. В Мокрини лице було довгасте, з тонкими пружками. Тонкi чорнi брови чорнiли, як шовковi шнурочки; блискучi карi очi чорнiли, як терен; невеликi повнi губи червонiли, як вишня в зеленому листi; на щоках до самих вискiв грав рум'янець. Од її молодого лиця нiби пашiло здоров'ям; од щiк, од очей неначе одганялось огнем, неначе вона тiльки що стояла коло печi, коло полум'я. Якимсь степовим здоров'ям нiби пашiло все її лице, а легкий стан, тонка шия, тонкi руки гнулися, як степова гнучка билина на вiтрi. Чорнi товстi коси лиснiли на головi проти вечiрнього сонця, а червоне намисто на синьому керсетi нiби ще бiльше додавало вогню й рум'янцю її палкому видовi й постатi.
Мокрина стояла проти сонця пiд волоським горiхом i роздивлялась на рибалок. Вона вгледiла Миколу, i її лице одразу почервонiло, мов польовий мак. Вона знялась з мiсця i, як птиця, полинула в хату.
Тим часом хазяйка винесла рибалкам вечерю. Сонце тiльки що сiло, а рибалки вже полягали покотом пiд волоськими горiхами. Завтра вони мали виряджатись на цiле лiто на море.
Другого дня свiтом вже був готовий обiд. Рибалки пообiдали надворi, потiм поскладали на вiз здоровi мережi й посуд, набрали харчi, прив'язали до воза собаку, на возi посадили пiвня й ввiйшли в свiтлицю, щоб сповнить звичай вихiдчин.
Свiтлиця була чиста й просторна. Перед образами горiла лампа i коливались голуби та писанки на нитках, прилiплених воском до стелi. Стiл був застелений бiлою скатертиною, а на столi лежав хлiб з дрiбком солi зверху. Отаман винiс з кiмнати здорову пляшку горiлки, настояної на жовтому корiннi, i поставив на стiл. Рибалки обстали стiл навкруги. Двадцять чоловiк товпились в свiтлицi, неначе колядники на рiздво. Отаман налив чарку горiлки, перехрестивсь i почав приказувати:
- Даруй же нам, боже, повнi мережi всякої риби! Щоб до нас спливалась риба з усього Чорного моря та просто в нашi мережi та єрики. Пошли нам, боже, щастя й здоров'я! Дай боже, щоб ми живi повертались до господи та не потопились у морi!
- Дай боже! - промовили рибалки.
Отаман почастував жiнку й почав частувать рибалок. Потiм вiн зняв з стiни образ, поклав на столi, перехрестивсь, поцiлував образ i хлiб; за ним приступили усi рибалки по черзi i знаменувались до образа й до хлiба. Отаман мовчки сiв за столом на покутi, всi рибалки посiдали на лавках i навiть долi, кому не стало мiсця. Всi посiдали й замовкли, неначе завмерли. Тiльки було чуть, як мухи шелестiли в сухих торiшнiх васильках за образами. Отаман потiм встав, за ним заразом лавою пiднялись усi рибалки. Отаман узяв образ i хлiб з сiллю i вийшов у двiр, за ним вийшли всi рибалки. Образ i хлiб сховали на возi. Довгий нiмецький вiз з шинами на ободах рушив з двора, а за ним пiшли рибалки з хазяйкою. Вихiдчини скiнчились.