Микола Джеря

В то­му по­са­дi i в цер­ков­них мет­ри­ках, i в по­садських, i по­лi­цей­ських кни­гах бу­ли по­за­пи­су­ва­нi якiсь нев­ми­ру­щi лю­ди: во­ни нi­ко­ли не вми­ра­ли, бо на їх мiс­це за­раз за­пи­су­ва­ли но­вих ук­раїнських утi­ка­чiв i да­ва­ли їм прiз­ви­ща за­пи­са­них в кни­гах не­бiж­чи­кiв. Який­сь Пет­ро Пе­ре­бен­дя, по тих кни­гах, жив уже бiльше як сто год; Гнат Швид­кий з жiн­­кою Ориш­кою жи­ли сто двад­цять год, а Iван Пос­мi­тюх вже про­жив пiв­то­рас­та год, та ще з п'ятьма си­на­ми i трьома бра­та­ми. Прис­тав за­пи­сав Ми­ко­лу батьком - Iва­ном Пос­мi­тю­хом, а дру­гих бур­лак по­за­пи­су­вав йо­го бра­та­ми та си­на­ми. Кор­ча­ка, чи те­пер Олек­са Пос­мi­тю­ха, був на лi­та стар­ший од Ми­ко­ли, а те­пер до­во­див­ся йо­му си­ном. По­да­вав­ши ймен­ня усiм но­во­на­род­же­ним, прис­тав заб­рав гро­шi з бур­лак i ви­дав їм паш­пор­ти.

- Та й до­ро­го ж бе­ре цей бас­са­рабський пiп за хрес­ти­ни, - про­мо­вив Ми­ко­ла, ви­хо­дя­чи з бур­ла­ка­ми та з пе­ре­вож­чи­ком над­вiр.

- Цей ще не до­ро­гий! Бу­ва­ли й до­рож­чi, - ска­зав пе­ре­вож­чик.

- Та як звуть вас, мої дi­тоньки? - жар­ту­вав Ми­ко­ла. - Ко­ли б не по­за­бу­ва­тись та ча­сом не вбре­хаться.

Вся но­вох­ре­ще­на бур­лацька сiм'я Пос­мi­тюх при­га­ду­ва­ла й сил­ку­ва­лась за­пам'ятать га­разд свої но­вi ймен­ня.

- Тепер iдiть до по­па на пох­рес­ти­ни, не­хай вiн по­ди­виться на своїх но­вих па­ра­фi­ян, - ска­зав пе­ре­вож­чик i по­вiв їх до по­па.

- Чи й цей пiп зап­ра­вить за пох­рес­ти­ни по стiльки кар­бо­ван­цiв, скiльки узяв той? - спи­тав Ми­ко­ла. - Як тiльки й цей зап­ра­вить та­ку до­ро­гу пла­ту, то хоч да­вай дра­ла на­зад в Вер­бiв­ку ро­бить пан­щи­ну.

- Воля, бач, до­ро­га рiч; за неї варт до­ро­го зап­ла­тить, - ска­зав пе­ре­вож­чик i при­вiв їх до по­па.

Пiп прий­няв з ве­ли­кою охо­тою в свою па­ра­фiю но­вих лю­дей, по­за­пи­су­вав їх Пос­мi­тю­ха­ми i не взяв за те нi ша­га. Йо­го па­ра­фiя роз­рос­ту­ва­лась ук­раїнськи­ми втi­ка­ча­ми.

- Тепер поз­до­ров­ляю вас з но­вим щас­тям, но­вим здо­ров'ям, па­но­ве Пос­мi­тю­хи; а ти, та­ту, по­ве­ди ме­не в ши­нок i справ хрес­ти­ни, - ска­зав пе­ре­вож­чик.

Вони пiш­ли в ши­нок, ви­пи­ли двi квар­ти го­рiл­ки, а дру­го­го дня той са­мий пе­ре­вож­чик по­вiв їх до ли­ма­ну, де ко­ло ча­га­рiв од­на ри­бальська ва­та­га ло­ви­ла ри­бу.

Над са­мим ли­ма­ном, на зе­ле­нiй тра­вi, мiж дво­ма ви­со­ки­ми стi­на­ми мо­ло­до­го оче­ре­ту, ви­сi­ли чор­нi не­во­ди на пiд­те­чах, пов­би­ва­них в зем­лю. Дов­гi без кiн­ця ме­ре­жi мо­та­ли­ся на лег­ко­му вiт­рi, не­на­че жму­ти чор­них шнур­кiв, ви­мо­че­них в смо­лi. Од кiл­ка до кiл­ка ви­сi­ли раз­ка­ми здо­ро­вi поп­лав­ки, що звуться га­ла­га­на­ми, по­роб­ле­нi з лег­ко­го су­хо­го де­ре­ва. Зда­ле­ки зда­ва­лось, нi­би то сто­яли рiд­кi ти­ни з то­ненько­го хми­зу або то­нi­сiнькi шта­хе­ти, об­ти­ка­нi звер­ху яки­мись цяцька­ми. Се­ред то­го па­ву­тин­ня не­во­дiв чор­нiв ку­­харський ку­рiнь: вiн був круг­лий, з низьки­ми оче­ре­тя­ни­ми стiн­ка­ми i двер­ця­ми, тiльки без пок­рiв­лi. Се­ред йо­го сто­яли двi чор­нi за­дим­ле­нi со­хи з роз­сiш­ка­ми з бан­ти­ною звер­ху. На цiй пе­рек­ла­ди­нi ви­сi­ли ка­за­ни; пiд ка­за­на­ми го­рiв огонь, i гус­тий дим клу­ба­ми ва­лу­вав вго­ру. В ди­му чор­нi­ли со­хи, нi­би ши­бе­ни­ця. В то­му ку­харсько­му ку­ре­нi сто­яли сто­ли, де ку­хар розк­ла­дав си­ру ри­бу. В ка­за­нах ва­ри­лась ри­ба. В ку­ре­нi тхну­ло риб'ячою си­рiс­тю од лус­ки.

Коло ку­харсько­го ку­ре­ня сто­яв здо­ро­вий ку­рiнь з оче­ре­ту для цi­лої ва­та­ги. Там сто­яли шап­ли­ки, ба­рильця, дiж­ки з пшо­ном, го­ро­хом, ку­ку­руд­зою та ква­со­лею, ле­жа­ли харч та оде­жа. Там но­чу­вав ота­ман i вся заб­родська ва­та­га.

Кухар по­рав­ся ко­ло ка­за­нiв. Заб­род­чи­ки ла­го­ди­ли не­во­ди. Ко­ло ку­ре­ня сто­яв ота­ман, Iван Ков­ба­нен­ко; вiн був сам i ха­зяїном, i ота­ма­ном ва­та­ги. Ота­ман був чо­ло­вiк не­ви­со­кий, але ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з ве­ли­кою го­ло­вою, з здо­ро­ви­ми чор­ни­ми ву­са­ми, з за­па­ле­ним ли­цем i чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. На йо­му бу­ла прос­та оде­жа: ши­ро­кi кра­м­нi си­нi шта­ни, бi­ла со­роч­ка й чор­на сму­ше­ва шап­ка. Тi­льки чер­во­но-га­ря­чий гар­ний одеський по­яс од­рiз­няв йо­­го од прос­тих ри­ба­лок, а гор­дий, смi­ли­вий вид i тем­нi ро­зум­нi очi ви­яв­ля­ли щось ха­зяй­ське, ота­манське. Вiн ку­рив люльку, пус­ка­ючи дим од­ним кiн­цем ро­та.

- Ми шу­каємо ро­бо­ти i хо­че­мо прис­тать до ва­шої ва­та­ги, - про­мо­вив Ми­ко­ла до ота­ма­на, поз­до­ров­кав­шись.

Отаман тiльки по­ма­леньку кив­нув го­ло­вою, не вий­ма­ю­чи люльки з ро­та, ки­нув гор­дим оком по всiх бур­ла­ках, ско­­са гля­нув на дрiб­ненько­го Кор­ча­ку з пруд­ки­ми зло­дiй­ськи­ми очи­ма i про­мо­вив: