Микола Джеря

Йшли во­ни день i вве­че­рi до­би­лись до сте­по­вої корч­ми. Корч­ма бу­ла збу­до­ва­на з сi­ро­го пiс­ку­ва­то­го ка­ме­ня й сто­яла не­об­ма­за­на. В корч­мi си­дi­ли жи­ди, дер­жа­ли го­рiл­ку й за­кус­ку i за все бра­ли чи­ма­лi гро­шi. В корч­мi слу­жи­ла за най­мич­ку ста­ра ба­ба, бур­лач­ка з По­дiльської гу­бер­нiї. Кру­гом корч­ми сла­ло­ся на всi бо­ки рiв­не по­ле. Бур­ла­ки ви­пи­ли по чар­цi го­рiл­ки, з'їли по шмат­ку хлi­ба з ци­бу­лею i пе­ре­но­чу­ва­ли пiд корч­мою. Во­ни роз­пи­та­ли в жи­дiв, чи не мож­на де в близько­му се­лi стать на ро­бо­ту на тиж­день або на два. В їх бу­ло об­маль гро­шей, а до Бас­са­ра­бiї ще бу­ло да­ле­ко. Жид спра­вив їх на се­ло Ко­лон­таївку, де в па­на на цi­ле лi­то най­ма­лись стро­ко­вi бур­ла­ки.

В не­ве­лич­ко­му яру пе­ред їх очи­ма роз­ки­ну­лась Ко­лон­таївка. Се­ло бу­ло сте­по­ве; на яру й по­пiд гор­ба­ми сто­яли ма­ленькi хат­ки-ма­зан­ки з не­ве­лич­ки­ми вiк­на­ми; ко­ло хат стир­ча­ли хлi­ви з ви­со­ко­го оче­ре­ту, вкри­тi звер­ху оче­ре­том. Скот за­га­ня­ли в за­го­ро­ди, тiльки об­ко­па­нi ро­вом, а за­мiсть ти­ну за ро­вом ле­жа­ли ку­пи гною або сто­яли стi­ни, - так са­мо з оче­ре­ту. Нi­де не вид­но бу­ло нi ко­мор, нi ви­со­ких клунь. Хлiб скла­да­ли в стiж­ки й мо­ло­ти­ли на то­ку про­ти не­ба або гар­ма­ну­ва­ли кiньми та во­ла­ми, пе­ре­ти­ра­ючи роз­ки­да­нi сно­пи важ­кою ко­ло­дою, при­чеп­ле­ною до ко­ней. На цi­ло­му се­лi не вид­но бу­ло нi од­но­го де­ре­ва, на­вiть вер­би. То бу­ло се­ло зов­сiм со­лом'яне та оче­ре­тя­не. Вся Ко­лон­таївка ря­бi­ла й чор­нi­ла се­ред сте­пу чор­ни­ми пок­рiв­ля­ми хат, жов­тi­ла оче­ре­тя­ни­ми ти­на­ми та ви­со­ки­ми око­па­ми. Все бу­ло сi­ре, не­ве­се­ле, тiльки кру­гом панської бi­лої му­ро­ва­ної ха­ти рос­ли гус­тi зе­ле­нi ака­цiї та аб­ри­ко­си.

За се­лом на гор­бу сто­яли три ни­зенькi вiт­ря­ки з шiстьма кри­ла­ми.

- Та й по­га­нi тут се­ла! Не до­ве­ди гос­по­ди жить на та­ко­му се­лi! - ка­за­ли бур­ла­ки.

- Ця Ко­лон­таївка не схо­жа на на­шу Вер­бiв­ку, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

Бурлаки ввiй­шли в се­ло i по­ба­чи­ли, що в лю­дей ду­же ба­га­то овець та то­ва­ру, що лю­ди в тих сте­пах не так бi­ду­ють, як їм зда­ва­лось. Во­ни прис­та­ли до корч­ми, роз­пи­та­ли про па­на i пiш­ли до пансько­го дво­ру. Пан хо­тiв умо­виться з ни­ми на цi­ле лi­то, до пок­ро­ви; але бур­ла­ки зго­ди­лись ста­ти на ро­бо­ту тiльки на не­дов­гий час, щоб за­ро­бить тро­хи гро­шей на до­ро­гу, їм так до­пек­ли па­ни, що во­ни бу­ли лад­нi втек­ти од їх як мож­на да­лi, хоч на край свi­ту.

Заробивши тро­хи гро­шей, бур­ла­ки пiш­ли да­лi до Днiст­ра. Анд­рiй Кор­ча­ка, мов сте­по­вий вовк, змi­ряв тi сте­пи вздовж i впо­пе­рек; вiн вже брав­ся до Днiст­ровсько­го ли­ма­ну, до Чор­но­го мо­ря, де бу­ли ри­бальськi ва­та­ги.

Багато сте­по­вих хер­сонських сiл по­ми­ну­ли бур­ла­ки. Во­ни ба­чи­ли се­ла й сте­по­вi, го­лi й опа­ле­нi га­ря­чим сон­цем; ба­чи­ли се­ла по­над не­ве­лич­ки­ми сте­по­ви­ми рi­чеч­ка­ми, де вже зе­ле­нi­ли вер­би, са­доч­ки i на­вiть ви­ног­рад­ни­ки; ба­чи­ли здо­ро­вi ба­га­тi нi­мецькi ко­ло­нiї з дов­ги­ми рiв­ни­ми ву­ли­ця­ми, з до­ма­ми на два по­вер­хи се­ред зе­ле­них сад­кiв та ви­ног­рад­ни­кiв.

V