Микола Джеря

- Рятуйте жiн­ку, дi­тей! Хто в бо­га вi­рує! - крик­нув Ка­вун. - Ми­ко­ло! Ни­ми­до­ро! Ря­туй­те моїх дi­тей!

Нимидорине ймен­ня не­на­че но­жем уко­ло­ло Ми­ко­лу в са­ме сер­це, i га­ря­ча сльоза ско­ти­лась з йо­го очей.

I зда­ло­ся Ка­ву­но­вi, що го­рить йо­го двiр, па­лає йо­го клу­ня, го­рить зем­ля пiд йо­го но­га­ми, го­рить i кле­ко­тить во­да в став­ку. Йо­му га­ря­че й бо­ля­че: йо­го ду­шить у гор­лi дим, а жаль за жiн­кою, за дiтьми да­вить слiзьми йо­го гор­ло… от-от за­да­вить йо­го на смерть…

Вiн при­див­ляється, а з по­лум'я ви­ти­ка­ються ске­лi. ви­ти­ка­ються ске­лис­тi бе­ре­ги по­над Рос­сю, чер­во­нi, нi­би роз­пе­че­не чер­во­не за­лi­зо. Пе­ред ним, не­на­че з зем­лi, од­ра­зу ви­со­вується ви­со­кий, як стовп, ка­мiнь, весь чер­во­ний, як жар, а на то­му ка­ме­нi стоїть Бжо­зовський. На Бжо­зовсько­му па­лає оде­жа, па­лає во­лос­ся на го­ло­вi; з йо­го ллється потьока­ми кров по га­ря­чо­му ка­ме­нi.

- Ага! А що! Пiй­мавсь! I ти в пек­лi! А доб­ре то­бi в то­му по­лум'ї! - прос­тог­нав Ка­вун, i пе­ред йо­го очи­ма ка­мiнь з па­ном пi­шов пiд зем­лю, а на то­му мiс­цi зак­ру­ти­лись фаб­рицькi ко­ле­са, за­ма­ха­ла, на­че кри­ла­ми, па­ро­ва ма­ши­на, зак­ле­ко­тi­ли ка­за­ни з ма­ля­сом, а мiж ти­ми ко­ле­са­ми зак­ру­ти­лись чор­нi дiдьки з ро­га­ми, з хвос­та­ми, з ца­пи­ни­ми бо­ро­да­ми, з ог­ня­ни­ми ви­со­лоп­ле­ни­ми язи­ка­ми. Мiж ни­ми знов зак­ру­тив­ся пан, зак­ру­тивсь оса­ву­ла, жид-шин­кар, зак­ру­тив­ся Бро­довський. Та вся ва­та­га тан­цю­ва­ла, пли­га­ла, бi­га­ла, ве­ре­ща­ла й сту­ко­тi­ла. Чор­ти пе­ре­ки­да­лись ма­ши­на­ми, ма­ши­ни ма­ха­ли го­ло­ва­ми, хвос­та­ми, а з тих ма­шин ле­тi­ли на всi бо­ки са­хар­нi бi­лi го­ло­ви i би­ли Ка­ву­на по го­ло­вi, не­на­че хто без­пе­рес­та­ну бив йо­го в тiм'я за­лiз­ним обу­хом.

- За що ви ме­не б'єте? За що ка­туєте? - знов не­са­мо­ви­то крик­нув Ка­вун на всю ка­зар­му й нi­би про­ки­нувсь; че­рез йо­го очi знов зир­нув ро­зум. Ка­вун за­тих, гля­нув на Ми­ко­лу, на вер­бiв­цiв.

- Чи впiз­наєш ме­не, Пет­ре? - про­мо­вив до Ка­ву­на Дже­ря.

- Впiзнаю, - на­си­лу ви­мо­вив Ка­вун.

- Чи не пок­ли­кать по­па, щоб те­бе вис­по­вi­дав? - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- I вже! Дай ме­нi спо­кiй. Вже смерть моя за пле­чи­ма, - ска­­зав Ка­вун. - Ма­буть, я вже не вста­ну. Бра­ти-то­ва­ри­шi! Ко­­ли хто вер­неться до­до­му, на­ка­жiть моїй жiн­цi, не­хай не жу­риться, не пла­че, та не­хай до­во­дить до ро­зу­му дi­тей.

- Щоб вий­шли здат­нi до панської ро­бо­ти… - сум­но про­мо­­вив Ми­ко­ла.

- Не ду­мав я, був­ши ха­зяїном, що ме­нi до­ве­деться по­ми­ра­ти на чу­жiй сто­ро­нi, в цьому ла­за­ре­тi, - не­на­че ниш­ком про­мо­вив Ка­вун. - Ой бо­же мiй ми­ло­серд­ний! За що ж ти ме­не так тяж­ко ка­раєш? Бо­дай все моє го­ре, всi мої сльози впа­ли на то­го ду­шу, хто ме­не пус­тив по свi­тi бур­ла­кою.

Кавун зап­ла­кав, але в йо­го вже слiз не бу­ло: йо­го сльози ви­сох­ли, бо вже йо­го жи­вот­тя ви­сох­ло до реш­ти, до ос­танньої крап­лi.

- Хоч по­хо­вай­те ме­не по-людсько­му за­ко­ну. Не­хай по­се­сор не ви­ки­дає ме­не на смiт­ник, як ви­ки­дав дру­гих бур­лак. Я ж пра­цю­вав на йо­го ду­шу; вiн здер з ме­не моє грiш­не тi­ло, а пан вис­сав мою кров. Прос­тiть, бра­ти-то­ва­ри­шi! Мо­же, я в чо­му пе­ред ким ви­нен… Мо­же, я був ви­нен пе­ред гро­ма­дою, пе­ред вер­бiв­ця­ми. Ска­жiть їм, щоб прос­ти­ли ме­нi, бур­ла­цi. Як вер­не­тесь в Вер­бiв­ку, то кла­няй­тесь жiн­цi та ска­жiть, не­хай ме­не не жде й не спо­дi­вається в гос­тi.

Сумно бу­ло в ла­за­ре­тi. Над­во­рi по­но­чi­ло. Пет­ро вмер на чу­жи­нi мiж чу­жи­ми людьми. Бур­ла­ки си­дi­ли й сто­яли кру­гом йо­го, мов кам'янi. Кож­ний ду­мав про се­бе, про свою до­­лю.

"Що ж да­лi бу­де з на­ми?" - ду­мав кож­ний бур­ла­ка. "Що ж бу­де да­лi зо мною? - ду­мав Ми­ко­ла. - Нев­же ж ко­лись i Ни­ми­до­ра по­чує про мою смерть на чу­жи­нi?"

Микола по­чу­тив, що на йо­го го­ло­вi во­лос­ся пiд­нi­мається вго­ру. I нi­ко­ли йо­му так не хо­тi­лось вер­нуться у свою ха­ту, до своєї Ни­ми­до­ри; йо­му за­ба­жа­лось хоч по­ба­чи­ти­ся та по­го­во­ри­ти на од­ну хви­ли­ну, - та пан був жи­вий. Втi­ка­чi не­дав­но при­нес­ли звiст­ку, що у Вер­бiв­цi все бу­ло так, як i пе­ред­нi­ше, що пан роз­пи­тує скрiзь по са­хар­нях та шу­кає Дже­рi, щоб на йо­му зiг­нать свою злiсть.

Пiсля Ка­ву­но­вої смер­тi в по­се­со­ра зос­та­лись йо­го гро­шi за цi­лий мi­сяць. Як нас­тав об­лiч, вер­бiв­цi по­ча­ли на­га­ду­вать за тi гро­шi. Ми­ко­ла про­сив Бро­довсько­го од­дать тi гро­шi йо­му до рук; вiн ду­мав пе­ре­дать їх в церк­ву на по­мин ду­шi не­бiж­чи­ка.

- Авжеж! Так оце й дам бур­ла­цi в ру­ки чу­жi гро­шi! - ска­зав Бро­довський. - Знаю я, в яку церк­ву ти од­не­сеш гро­шi: ти їх проп'єш у шин­ку, бо ти ж на-про­па­ли гу­ляєш.

- Не проп'ю, а од­дам у церк­ву, - ска­зав твер­дим го­ло­сом Ми­ко­ла.

- Я й сам од­дам на церк­ву, - ска­зав ха­зяїн.

- Чи бог же прий­ме з ва­ших рук тi гро­шi за ду­шу не­бiж­чи­ка?