Микола Джеря

В той час як вер­бiвськi бур­ла­ки роз­мов­ля­ли з ро­бiт­ни­ка­ми, на­дiй­шов сам по­се­сор. То був товс­тий, здо­ро­вий жид, з ру­дою бо­ро­дою, з сi­ри­ми очи­ма, в чор­нiй ок­са­ми­то­вiй жи­лет­цi. На жи­лет­цi те­лi­пав­ся важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок з пе­чат­кою i вся­ки­ми цяцька­ми; на товс­тих ку­цих пальцях бли­ща­ли важ­кi зо­ло­тi перс­нi з до­ро­ги­ми блис­ку­чи­ми ка­мiн­ця­ми. Ко­мiр­чи­ки й со­роч­ка, чор­ний блис­ку­чий галс­тук на шиї бу­ли зас­мальцьова­нi, аж бли­ща­ли про­ти сон­ця. Чор­ний дов­гий сюр­тук, виш­не­вий ок­са­ми­то­вий кар­туз на по­ти­ли­цi да­ва­ли йо­му ду­же ха­рак­тер­ний вид. Нев­ва­жа­ючи на йо­го ба­га­те вбран­ня, на зо­ло­то, од йо­го тхну­ло чимсь. Бур­ла­ки впiз­на­ли той дух пiд ба­га­тою оде­жею, як вов­ки впiз­на­ють вов­чий дух у вов­чiй шку­рi.

- Чого вам тре­ба? - спи­тав у бур­лак Бро­довський.

Всi ро­бiт­ни­ки поз­дiй­ма­ли пе­ред ним шап­ки. Вер­бiвськi бур­ла­ки не зня­ли ша­пок, не пок­ло­ни­лись, тiльки згор­да пог­ля­да­ли на йо­го, не­на­че во­ни бу­ли ха­зяїна­ми в са­хар­нi, а Бро­довський був най­ми­том.

- Ми хо­че­мо стать на ро­бо­ту в са­хар­нi, - обiз­вав­ся Ми­ко­ла згор­да.

- Ну, ко­ли хо­че­те, то ста­вай­те, - ска­зав Бро­довський.

- А хi­ба ти прий­маєш тут на ро­бо­ту? - спи­тав Ми­ко­ла якось з ос­мi­хом i гор­до.

Бродовський зо­би­див­ся. Всi ро­бiт­ни­ки ос­мiх­ну­лись.

- Коли хо­чеш ста­вать на ро­бо­ту в ме­не, то не ти­кай на ме­не! Ну, що це та­ке з ци­ми му­жи­ка­ми! Я тут ха­зяїн. Хi­ба ти не знаєш, чи що?

- Авжеж не знаю! Хто те­бе знає, що ти та­ке, - ска­зав Ми­ко­ла якось сер­ди­то, як зви­чай­но се­ля­ни го­во­рять.

- Чого ти кри­чиш на ме­не! Ну, я з то­бою сви­ней не пас! Ну, ко­ли хо­чеш в ме­не слу­жить, то не ти­кай на ме­не, бо я тут пан, - про­мо­вив уже сер­ди­то Бро­довський.

Микола тро­хи не заг­нув Бро­довсько­му в батька-ма­тiр i на­­си­лу вдер­жав язи­ка; од­на­че вiн уже зу­мис­не по­ми­нав те ка­­пос­не "ви". Вiн усе-та­ки ба­чив пе­ред со­бою жи­да, хоч i ба­­га­то­го.

Бродовський, взяв­ши в по­се­сiю са­хар­нi, дов­го мо­ро­чи­всь, по­ки прив­чив лю­дей ка­за­ти йо­му "ви", а хто на йо­го ти­­кав, то­му вiн дов­го не ви­да­вав пла­ти за ро­бо­ту. Од­нi за­хо­жi бур­ла­ки дов­го не гну­лись, та все ти­ка­ли на йо­го, на дi­тей, на­вiть на йо­го жiн­ку, хоч во­на зов­сiм бу­ла схо­жа на па­ню.

Бурлаки зго­ди­лись з Бро­довським по три кар­бо­ван­цi на мi­сяць, на йо­го хар­чах i пiш­ли до ка­зарм.

- Чи не ко­ме­дiя, вра­жо­го си­на, з жи­дом! - ска­зав Ми­ко­ла. - Слу­жи­ли па­нам, а це вже до­ве­лось слу­жить жи­дам. По­куш­туємо ще жи­дiвсько­го хлi­ба, який вiн на смак.

Бурлаки ввiй­шли в ка­зар­ми. Ка­зар­ми, дов­гi без мi­ри, бу­ли ще по­ган­шi, нiж на стеб­лiвськiй са­хар­нi. В ха­тi бу­ло пов­но бар­ло­гу, як у сви­нюш­ни­ках; там сто­яв який­сь чад од ма­хор­ки, од гни­лої со­ло­ми, од не­чис­тої оде­жi, от кис­ло­го бор­щу, од бур­лацьких онуч.

На за­во­дах задз­во­ни­ли в дзво­ник. Гус­ти­ми ряд­ка­ми по­тяг­ли­ся лю­ди з за­во­дiв. Од­нi пiш­ли в мiс­теч­ко; за всi днi най­ня­тi ро­бiт­ни­ки пiш­ли на обiд в ка­зар­ми.

Бурлаки по­сi­да­ли обi­дать. Ку­ха­рi на­си­па­ли з ве­ли­ких ка­за­нiв у мис­ки борщ. Той борщ був та­кий смач­ний, що вер­бiвськi бур­ла­ки, ви­го­ло­дав­шись пiс­ля до­ро­ги, че­рез ве­ли­ку си­лу на­би­ва­ли ним пельку. В бор­щi бу­ла са­ма за се­бе бут­ви­на та квас; по­де­ку­ди тiльки пла­ва­ли тар­га­ни за­мiсть м'яса. Пiс­ля бор­щу по­да­ли ка­шу. Ка­ша бу­ла з тух­ло­го пшо­на, а ста­ре са­ло тхну­ло лоєм. Хлiб був чор­ний, як свя­та зем­ля.

- Ото ка­ша! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - I в Вер­бiв­цi бi­ду­вав, а та­ко­го доб­ра не їв. Чи й сам пан жид їсть та­ку ка­шу?

- Поживеш, чо­ло­вi­че, по­куш­туєш ще й кра­щої ка­шi, - оз­вав­ся один бур­ла­ка.

Дзвоник задз­во­нив, i всi бур­ла­ки знов пiш­ли на ро­бо­ту. В ка­зар­мах зос­та­лись са­мi вер­бiв­цi, зос­та­лись i за­ду­ма­лись. Кож­ний зга­ду­вав за свою ха­ту, за свою жiн­ку, своїх дi­тей. Ми­ко­ла си­дiв i жу­ривсь.

- Чи до­ве­деться нам ко­ли вер­нуться до­до­му? - спи­тав Ка­вун на­че сам у се­бе.

- Як ухо­пить на­шо­го па­на, то, мо­же, й по­вер­таємось, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- А ко­ли ж то йо­го вхо­пить, ко­ли вiн здо­ро­вий, як вiл, - знов обiз­вав­ся Ка­вун i по­хи­лив на стiл свою ру­ся­ву го­ло­ву, своє дов­го­об­ра­зе ли­це з тон­ким рiв­ним но­сом i з дов­ги­ми ву­са­ми.

- Та й смер­дить же на­ша ха­та! - ска­зав Ми­ко­ла i вий­шов над­вiр. За ним вий­шли i дру­гi вер­бiв­цi.