Микола Джеря

Настала зи­ма. Бур­ла­ки ста­ли на ро­бо­ту в Бро­довсько­го на цi­лу зи­му. По­се­сор так хар­чу­вав бур­лак, що в ве­ли­кий пiст в йо­го ка­зар­мах по­чав­ся по­мi­рок. Зас­лаб­ла од­на мо­ло­ди­ця i вмер­ла наг­лою смер­тю; по­тiм зас­лаб один чо­ло­вiк i не дiж­дав до ве­чо­ра. Дру­го­го дня знов зас­лаб­ло кiлька чо­ло­вiк. Бро­довський, взяв­ши в по­се­сiю са­хар­нi в од­но­го ве­ли­ко­го па­на дi­ди­ча, од­ра­зу зап­ла­тив ба­гацько гро­шей i че­рез це му­сив по­зи­чить чи­ма­ло гро­шей в за­мож­но­го куп­ця в Ле­бе­ди­нi, Шму­ля Кап­лу­на. Шмуль зго­див­ся по­зи­чить, але ви­мо­вив та­ке зав­сiд­не пра­во, щоб йо­го зять хар­чу­вав ро­бiт­ни­кiв в са­хар­нях за три кар­бо­ван­цi от ду­шi, аж до­ки по­се­сор вип­ла­тить усю по­зич­ку. Шму­лiв зять за­ку­пив на хар­чу­ван­ня бур­лак ба­га­то та­ра­нi за ду­же ма­лу пла­ту. Та­ра­ня бу­ла ду­же дав­ня, ле­жа­на, трух­ла й гни­лу­ва­та. Од неї бур­ла­ки за­раз по­ча­ли сла­бiть, а по­тiм по бур­ла­ках пi­шов та­кий по­мi­рок, що за йо­го пiш­ла чут­ка по око­ли­цi та й скрiзь. Ро­бiт­ни­кiв уми­ра­ло ба­га­то.

Посесор, вва­жа­ючи на се­бе як на па­на, за­дер вго­ру кир­пу про­ти по­па. Вiн зве­лiв са­мим бур­ла­кам хо­вать мер­цiв. Пiп, не дов­го ду­мав­ши, дав звiст­ку бла­го­чин­но­му. По­ча­лось дi­ло. То­дi по­се­сор по­ба­чив, що на­коїв ли­ха, лед­ве за­га­сив дi­ло сот­ня­ми кар­бо­ван­цiв. Вiн скуб се­бе за пей­си, за бо­ро­ду i му­сив пла­тить по­по­вi дав­ню пла­ту за фаб­рицьку па­ра­фiю.

А тим ча­сом по­шесть пiш­ла по всiх ка­зар­мах. Лю­ди не пе­рес­та­ва­ли сла­бiть i вми­ра­ти. Мiж бур­ла­ка­ми по­ча­ла­ся три­во­га: од­нi ка­за­ли, що па­ни на­си­па­ли зу­мис­не в кри­ни­цi от­ру­ти, дру­гi ка­за­ли, що по­се­сор го­дує лю­дей со­ба­чим м'ясом. Пi­шов по ка­зар­мах го­мiн, кле­кiт. Ми­ко­ла пра­ву­вав над усi­ма, да­вав при­вiд, кри­чав на ввесь двiр, що жи­ди нас­ла­ли по­шесть на лю­дей. Ва­та­га бур­лак зня­ла­ся, пiш­ла до по­се­со­ра й по­би­ла йо­му вiк­на. По­се­сор тим ча­сом з жiн­кою й дiтьми утiк в мiс­теч­ко i пе­ре­си­дiв ли­ху го­ди­ну, до­ки бур­ла­ки не вти­хо­ми­ри­лись. Тим ча­сом вiн дав зна­ти в стан. Ста­но­вий на­бiг на за­во­ди з мос­ка­ля­ми, з док­то­ром та з по­пом. Док­тор заг­ля­дав у кри­ни­цi, куш­ту­вав во­ду, хо­див по за­во­дах, по ка­зар­мах, хо­див чо­гось по­над став­ком, по дво­ру, заг­ля­дав у пе­кар­нi, в ка­за­ни, зас­по­ко­ював бур­лак; але сам бо­яв­ся по­куш­ту­вать бур­лацько­го бор­щу з гни­лою та­ра­нею, з до­дат­ком па­цю­кiв для прис­ма­ки. Вiн зве­лiв об­чис­тить i ви­ма­за­ти ка­зар­ми, але, нев­ва­жа­ючи на те, бур­ла­ки по­ча­ли пот­ро­ху втi­кать з за­во­дiв. На­шi вер­бiвськi бур­ла­ки жда­ли тiльки, до­ки тро­хи прот­рях­не над­во­рi. Во­ни за­ду­ма­ли тi­кать да­лi, на хер­сонськi сте­пи. А тим ча­сом нес­по­дi­ва­но зас­лаб Ка­вун. Вiн дов­го не приз­на­вавсь, що вiн сла­бий, на­си­лу во­ло­чив но­ги, а все-та­ки хо­див на ро­бо­ту. Вiн бо­явсь ла­за­ре­ту, як пек­ла, бо з то­го ла­за­ре­ту ма­ло хто вер­тав­ся до ка­зарм.

Одного ве­чо­ра Ка­вун зва­ливсь з нiг; йо­го пе­ре­вез­ли в ла­за­рет. Нi один вер­бi­вець не впiз­нав би те­пер Ка­ву­на, ко­лись здо­ро­во­го, кре­мез­но­го, ши­ро­коп­ле­чо­го чо­ло­вi­ка, з дов­го­об­ра­зим ли­цем та рум'яни­ми що­ка­ми.

Кавун ле­жав на го­ло­му по­лу, прик­рив­шись ста­рою сви­тою, i стог­нав. Смут­но бли­щав ве­чiр у вiк­но, i жов­те, як вiск, Ка­ву­но­ве ли­це лед­ве бу­ло вид­но про­ти вiк­на. Що­ки йо­го по­за­па­да­ли, рум'янець зник, нiс за­гост­рив­ся; тем­нi очi ста­ли якiсь нi­би втом­ле­нi й ди­ви­лись не­по­руш­не на стi­ну, не­на­че на тiй стi­нi Ка­вун чи­тав своє гiр­ке жит­тя. Ми­ко­ла си­дiв ко­ло йо­го й ду­мав ду­му, по­хи­лив­ши на гру­ди го­ло­ву. Iн­шi вер­бiв­цi сто­яли ко­ло по­лу, бо слiд­ком за Ми­ко­лою й Ка­ву­ном по­ча­ло при­бу­вать на за­во­ди ба­га­то вер­бiвських лю­дей. Не один де­ся­ток уже втiк з Вер­бiв­ки од па­на Бжо­зовсько­го.

Кавун стог­нав та все не зво­див очей з бi­лої стi­ни, на кот­рiй став у за­кут­ку ши­ро­кий тем­ний ве­чiр­нiй дiд. На за­ма­за­нiй стi­нi тем­нi­ли чор­нi пля­ми, мiс­ця­ми чер­во­нi­ла цег­ла з-пiд об­ко­лу­па­ної гли­ни. Ми­ну­ла го­ди­на, i Ка­вун все ди­вив­ся очи­ма на ту стi­ну i не мiг опам'ята­тись: пе­ред ним нi­би ма­ня­чи­ли то ми­лi, то страш­нi кар­ти­ни на тiй стi­нi. От за­зе­ле­нi­ла вер­ба­ми Вер­бiв­ка, вся об­ли­та га­ря­чим сон­цем, за­зе­ле­нi­ла йо­го ле­ва­да над Рас­та­ви­цею; за­бi­лi­ли стi­ни йо­го ха­ти, i вiн зас­мi­яв­ся тон­ки­ми смаж­ни­ми гу­ба­ми. По­тiм пе­ред йо­го очи­ма усi вер­би нi­би спа­лах­ну­ли страш­ним ог­нем; не­бо вкри­лось хма­ра­ми; день змi­нив­ся на нiч… Вер­би ста­ли стiж­ка­ми на пансько­му то­ку, i чор­не не­бо за­ми­го­тi­ло страш­ним по­лум'ям; весь тiк, вся Вер­бiв­ка вже нi­би па­ла­ла пе­ред йо­го очи­ма. Го­рi­ла йо­го ха­та; йо­му зда­лось, що в ха­тi йо­го жiн­ка з дiтьми, що во­ни от-от зго­рять в то­му страш­но­му вог­нi.