Микола Джеря

Сонце сi­ло. По­ча­ло смер­кать. Ми­ко­ла назг­рi­бав то­рiш­ньо­го су­хо­го оче­ре­ту, су­хої осо­ки й роз­па­лив ба­гат­тя. Бур­ла­ки по­ля­га­ли навк­ру­ги на свит­ках i дрi­ма­ли. На да­ле­ко­му пле­сi ках­ка­ла ди­ка кач­ка, за­ше­лес­тi­ла в осит­ня­гу, зби­ла кри­ла­ми во­ду й пе­ре­нес­лась над ог­нем, не­на­че груд­ка чор­ної рiл­лi. Крик зав­мер, i ввесь степ знов нi­би зав­мер у снi.

Бурлаки по­чу­ли лег­кий ше­лест в осит­ня­гу не­да­ле­ко од ба­гат­тя: щось iш­ло i пря­му­ва­ло до їх. Хо­да бу­ла людська. Тра­ва ше­лес­тi­ла пiд но­га­ми, лю­ди­на ввiй­шла в яс­ний кру­жок, роз­ки­ну­тий чер­во­ну­ва­тим ог­нем. Заб­ли­ща­ла чер­во­ну­­ва­тим свi­том чи­ясь го­ло­ва, а да­лi за­ма­ня­чи­ло ли­це з чо­р­­ни­ми ву­са­ми. Прос­то до вог­ню iшов який­сь чо­ло­вiк в чор­­нiй ста­рiй сви­тi, в дра­нiй шап­цi, з тор­би­ною на пле­чах.

- Добривечiр вам, лю­ди доб­рi! - про­мо­вив чо­ло­вiк. - Чи при­й­ме­те до се­бе на нiч?

- Доброго здо­ров'я! - ти­хо й зне­хо­тя обiз­ва­лись бур­ла­ки, по­вер­нув­ши до то­го чо­ло­вi­ка го­ло­ви. - Сi­дай, чо­ло­вi­че, ко­ло ба­гат­тя та грiй­ся, ко­ли хо­чеш. Ми й са­мi ду­маємо но­чу­вать оту­теч­ки прос­то не­ба на зем­лi.

Чоловiк сiв на по­рожньому мiс­цi ко­ло вог­ню й пок­лав тор­би­ну ко­ло се­бе. Огонь блис­нув на йо­го ли­це i про­ти вог­ню заб­ли­ща­ли йо­го чор­нi швид­кi очi й за­бi­га­ли ра­зом по всiх бур­ла­ках, не­на­че вiн ди­вивсь за­ра­зом кож­но­му в очi. Кир­па­тий, круг­лий, як кар­топ­ля, нiс, ко­рот­ке ли­це, чор­нi бро­ви й блис­ку­чi, круг­лi, як те­рен, очi, гост­ре ма­леньке пiд­­бо­рiд­дя, - все в йо­му ви­яв­ля­ло чо­ло­вi­ка швид­ко­го, про­во­р­но­го, на­вiть хи­жо­го. Йо­го го­ло­ва, прик­ри­та чор­ною дра­­ною шап­кою, на­га­ду­ва­ла нiч­ну хи­жу пти­цю з ко­рот­ким дзьобом, з круг­ли­ми очи­ма. Бур­ла­ки мов­ча­ли й ку­ри­ли люльки, пог­ля­ду­ючи ско­са на яко­гось зай­ду.

- Звiдкiля вас бог не­се? - спи­тав чо­ло­вiк, ви­тя­га­ючи з га­ма­на люльку й на­би­ва­ючи її тю­тю­ном.

- Здалека, чо­ло­вi­че, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- А ку­ди вас бог не­се? - знов спи­тав чо­ло­вiк, за­па­лив­ши люльку i по­тяг­нув­ши з неї дим так здо­ро­во, що тю­тюн зат­рi­щав i за­па­лах­ко­тiв.

- I са­мi не знаємо, чо­ло­вi­че, - обiз­вав­ся один бур­ла­ка. - Ми йде­мо на за­ро­бiт­ки.

- Певно, пов­тi­ка­ли од па­нiв? - спи­тав чо­ло­вiк.

- Може, й пов­тi­ка­ли; хто йо­го зна… - на­си­лу про­мо­вив Ми­­ко­ла, не вий­ма­ючи люльки з гу­бiв.

- Та й я втiк од сво­го па­на, i вже блу­каю не один рiк по цих сте­пах. Я знаю тут уся­кi мiс­ця. Ко­ли прий­ме­те ме­не до своєї ва­та­ги, то я вам на сте­пах скрiзь до­ро­гу по­ка­жу i, мо­же, ста­ну вам в при­го­дi.

Бурлаки ди­ви­лись на чо­ло­вi­ка i мов­ча­ли. Швид­ка роз­мо­ва, швид­кi очi, про­вор­нi ру­ки, про­вор­нi ру­шен­ня - все те бу­ло не пiд­хо­же до яко­гось вi­ко­вiч­но­го хлi­бо­ро­ба-крi­па­ка.

- Куди ж ви пря­муєте? Чи в Крим, чи на Дiн, чи на Бас­са­ра­бiю? - знов спи­тав їх чо­ло­вiк ле­пет­ли­вим язи­ком.

- Сказать по прав­дi, чо­ло­вi­че, ми й са­мi ще доб­ре не зна­ємо, де знай­де­мо при­шиб.

- Я був по всiх усю­дах в цих кра­ях, був i в Кри­му, був в заб­ро­дських ва­та­гах на Днiст­рi, слу­жив i в па­нiв, а те­пер ду­маю прос­ту­вать на Бас­са­ра­бiю.

- Чому ж до­ко­неш­не на Бас­са­ра­бiю? - спи­та­ли бур­ла­ки.

- Та тим, що тут в сте­пах уже розп­ло­ди­лась си­ла ста­но­вих, вже геть-то по­ча­ли чiп­ля­тись до бур­лак за паш­пор­ти, а на Бас­са­ра­бiї не гурт-то пи­та­ють про паш­пор­ти. Ко­ли хо­че­те, то хо­дiм на Бас­са­ра­бiю на за­ро­бiт­ки.

Бурлаки згля­ну­лись i все по­див­ля­лись на про­вор­но­го бро­дя­гу, все чо­гось не йня­ли йо­му вi­ри.

- Ви по­га­не мiс­це виб­ра­ли: тут тро­хи вог­ко, а там да­лi над рiч­кою су­хi­ше. Я цi всi мiс­ця доб­ре знаю.

Бурлаки мовч­ки ку­ри­ли та все пог­ля­да­ли на свої клун­ки.

- Просимо ве­че­рять! - про­мо­вив чо­ло­вiк, вий­ма­ючи з то­р­­би ок­раєць хлi­ба, сiль та ци­бу­лю.

- Вечеряй на здо­ров'я! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки. По­ля­га­ли бур­ла­ки кру­гом ба­гат­тя, пiд­мос­тив­ши клун­ки пiд го­ло­ви, I по­ча­ли дрi­мать. Де­кот­рi, од­на­че, поп­рив'язу­ва­ли клун­ки до рук мо­туз­ка­ми й дов­го не спа­ли, до­ки нез­най­омий чо­ло­вiк не впав на тра­ву, як ку­ля, i не зах­рiп на ввесь яр.

Другого дня вдос­вi­та бур­ла­ки повс­та­ва­ли, по­ла­па­ли клу­н­ки: все бу­ло на своєму мiс­цi. Во­ни пов­ми­ва­лись ко­ло пле­са, по­мо­ли­лись бо­гу i збу­ди­ли нез­най­омо­го чо­ло­вi­ка. Вiн схо­пивсь нi­би опе­че­ний, про­тер очi, по­зiтх­нув i пi­шов вми­ва­тись, на­вiть не пе­рех­рес­тив­шись.

- Мене звуть Анд­рiй Кор­ча­ка. Ко­ли хо­че­те пос­лу­хать моєї ра­ди, то ру­шай­мо на Бас­са­ра­бiю. На сте­пах ту­теч­ки веш­тається ба­га­то па­нiв; ще як­раз ко­лись нат­ра­пи­мо на своїх.

- А що, брат­тя! Чи не пос­лу­хать нам цiєї ра­ди? - спи­тав Ми­ко­ла в своїх то­ва­ри­шiв. - Хi­ба ж нам ще не ос­то­гид­ли тi па­ни?

- Як на Бас­са­ра­бiю, то й на Бас­са­ра­бiю, аби тiльки зай­ти як мож­на да­лi, - обiз­ва­лись бур­ла­ки.

Всi ру­ши­ли за ва­таж­ком Анд­рiєм Кор­ча­кою.