Микола Джеря

Бурлаки зник­ли. Над­во­рi ста­ло ти­хо. Тiльки оса­ву­ла в ха­тi охав та стог­нав. Дов­го Бжо­зовський ле­жав у бур'янi та прис­лу­хавсь. Вiн втра­тив па­мо­ро­ки i тiльки то­дi опам'ятав­ся, як по­чув, що в йо­го все тi­ло тру­ситься од хо­ло­ду, а зу­би аж цо­ко­тять.

На се­лi десь да­ле­ко зас­пi­вав пi­вень. Той пi­вень не­на­че ро­зiг­нав дiдькiв для Бжо­зовсько­го. Вiн наб­рав­ся смi­ли­вос­тi, пiд­вiв­ся, гля­нув на не­бо i по­ба­чив, що за­бiг та­ки да­ле­ченько. Груд­ки му­ля­ли в бо­сi но­ги, а хо­лод­на зем­ля об­си­па­ла но­ги, на­че снiг. Вiн прий­шов до заїзду, по­бу­див жи­дiв i зве­лiв по­го­ни­че­вi за­раз зап­ря­гать ко­нi. Оса­ву­ла лед­ве во­ру­шив­ся од сту­са­нiв.

Пан ще вдос­вi­та ру­шив в до­ро­гу з Стеб­ле­ва. А тим ча­сом бур­ла­ки бу­ли вже да­ле­ко од Стеб­ле­ва. Йду­чи шля­хом тем­ної но­чi, во­ни все бiд­ка­лись, що їм не спо­су­ди­лось доб­ре од­дя­чить своєму па­но­вi. Во­ни бра­лись не на пiв­нiч, де бу­ло так са­мо ба­га­то са­ха­рень, а на пiв­день. Ту­ди їх тяг­ло по­чу­ван­ня во­лi на сте­пах; ту­ди, да­ле­ко на сте­пи, їх на­ди­ла якась не­вi­до­ма си­ла, на тi шля­хи, на тi сте­пи, де ко­лись хо­ва­лась во­ля ук­раїнсько­го на­ро­ду, нев­ва­жа­ючи на дру­гу па­ще­ку страш­но­го сте­по­во­го звi­ра - та­тар. Та й цей сте­по­вий звiр, ма­буть, не був та­кий страш­ний, як свiй не­без­печ­ний звiр до­маш­нiй, кот­рий ка­ту­вав їх i зну­щав­ся над ни­ми без жа­лю.

В той час Бжо­зовський вер­тав­ся до Вер­бiв­ки. Чет­вiр­ня доб­рих ко­ней нес­ла ле­генький фа­етон нi­би на ру­ках. Оса­ву­ла лед­ве пос­пi­шав за ним ма­ленькою бiд­кою. Бжо­зо­в­сь­кий зга­ду­вав про бур­лак, про Дже­рю, i вся кров ки­да­лась йо­­му в го­ло­ву, за­ли­ва­ла йо­го очi. Вiн по­чу­вав на своїх гру­дях бур­лацький ку­лак, i йо­му зда­ва­лось, що са­ме в то­му мiс­цi пек­ло йо­го нi­би вог­нем. Вiн при­га­ду­вав, як втi­кав че­рез го­ри­ще, як ска­кав з пок­рiв­лi на зем­лю, як ле­жав у бур'янi, i ввесь йо­го шля­хетський го­нор пiд­няв­ся з са­мо­го дна, ки­пiв, кле­ко­тiв у йо­го ду­шi. Вiн до­га­ду­вавсь, що й по­го­нич, пев­но, знає про те дi­ло, знає й оса­ву­ла, знає й увесь Стеб­лiв, зна­ти­ме й уся Вер­бiв­ка i всi па­ни-су­сi­ди. Од помс­ти вiн усе штов­хав по­го­ни­ча ку­ла­ком у спи­ну, як тiльки той не пот­рап­ляв на доб­ру до­ро­гу, як тiльки фа­етон на­хи­ляв­ся на­бiк. По­го­нич од злос­тi пе­ре­да­вав тi сту­са­ни ко­ням, луп­цю­вав їх не­ми­ло­серд­но га­рап­ни­ком по­пiд че­ре­во, а ко­нi пе­ре­да­ва­ли злiсть пансько­му фа­ето­но­вi, хви­ца­ли по йо­му зад­нi­ми ко­пи­та­ми й тро­хи не по­но­си­ли.

Вже свi­ну­ло над­во­рi, вже й зiй­шло сон­це, а бур­ла­ки йш­ли й не спо­чи­ва­ли. Во­ни по­ми­ну­ли ба­га­то сiл, ба­га­то са­ха­рень та су­кон­них фаб­рик, нi­де не спо­чи­ва­ли i не ста­ва­ли, їм усе зда­ва­лось, що Бжо­зовський бу­де гнаться за ни­ми. Опiвд­нi во­ни звер­ну­ли в лi­сок, з'їли по шмат­ку хлi­ба, на­пи­лись з кри­нич­ки по­го­жої во­ди i по­манд­ру­ва­ли да­лi. Вве­че­рi з'яви­лось на до­ло­нi ве­ли­ке мiс­теч­ко з дво­ма бi­ли­ми му­ро­ва­ни­ми церк­ва­ми. За мiс­теч­ком ос­то­ронь сто­яли здо­ро­вi са­хар­нi з ви­со­ким чор­ним стов­пом. Вi­тер по­вi­вав од за­во­ду, i да­ле­ко на по­лi бу­ло чу­ти пре­пас­куд­ний про­тив­ний смо­рiд од пе­ре­па­ли­них кiс­ток, од гни­ло­го ма­ля­су.

Сонце сi­ло за го­рою. Че­ре­да йшла в мiс­теч­ко. По­том­ле­нi бур­ла­ки ввiй­шли в мiс­теч­ко. То бу­ла Чер­ка­щи­на.

- Ставаймо тут на ро­бо­ту в са­хар­нi, - про­мо­вив Дже­ря. - Ми зай­шли вже да­ле­ко од Вер­бiв­ки. Тут не знай­де нас пан.

- Де прис­та­не­мо, там i на ро­бо­ту ста­не­мо, - ска­зав Ка­вун. - Са­ха­рень є до­во­лi; ми вже по­ми­ну­ли їх по до­ро­зi бiльше де­ся­ти. Про ме­не, зос­та­вай­мось тут.

Але тре­ба нам десь пе­ре­но­чу­вать.

- Просiмося на нiч до лю­дей: мо­же, нас буд­лi-де й пус­тять, - про­мо­вив Дже­ря.

Бурлаки сi­ли на око­пi ко­ло ца­ри­ни, тро­хи од­по­чи­ли, з'ї­ли по шмат­ку хлi­ба та по ци­бу­лi i ввiй­шли в мiс­теч­ко.

- Чи бу­де­мо про­си­тись до ба­га­тих, чи до бiд­них? - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- Спробуємо пе­ред­нi­ше до ба­га­тих, - ска­зав Ми­ко­ла.

Бурлаки по­вер­ну­ли по­вер­ну­ли до ве­ли­кої ха­ти i ввiй­шли у двiр. На прос­тор­но­му дво­рi ме­ка­ли вiв­цi, сто­яли по­том­ле­нi во­ли. Мо­ло­ди­ця доїла ко­ро­ву. Ста­рий чо­ло­вiк по­рав­ся в за­го­ро­дi.

- Добривечiр вам! З по­не­дiл­ком будьте здо­ро­вi! - ска­за­ли бур­ла­ки до ха­зяїна, пiд­няв­ши тро­шеч­ки шап­ки. - Будьте ла­с­ка­вi, пус­тiть пе­ре­но­чу­вать!

- А хто ж ви та­кi; звiд­кi­ля бог не­се? - спи­тав ха­зяїн.

- Ми йде­мо зда­ле­ка на за­ро­бiт­ки й хо­че­мо ста­ти на ро­бо­ту в са­хар­нi, - ска­за­ли бур­ла­ки.

Хазяїн бист­ро ки­нув на їх оком i за­ду­мав­ся. Пе­ред ним сто­яли лю­ди в чор­них, як са­жа, со­роч­ках, з брус­на­ти­ми що­ка­ми й пiд­бо­рiд­дя­ми, в ста­рих дра­них свит­ках, в ста­рих дi­ря­вих бри­лям з чер­во­ни­ми очи­ма.

- То ви б то бур­ла­ки, чи що? - спи­тав їх ха­зяїн згор­да.

Бурлаки тро­хи по­мов­ча­ли, а Ми­ко­ла про­мо­вив: