Микола Джеря

Надворi смер­ка­ло й су­те­нi­ло. Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми спав в ло­зах, го­ту­ючись в да­ле­ку до­ро­гу. В пiз­ню до­бу вiн по­бу­див то­ва­ри­шiв; всi во­ни ру­ши­ли з лiз i по­тяг­ли­ся на мiс­то до корч­ми. Нiч бу­ла тем­на, тiльки на не­бi яс­но бли­ща­ли зо­рi. Над­во­рi бу­ло хо­лод­ненько, як бу­ває вес­ною. Бур­ла­ки прий­шли на мiс­то. В од­нiй жи­дiвськiй ха­тi ще бли­ща­ло свiт­ло. Бур­ла­ки по­си­дi­ли на призьбi ко­ло од­нiєї жи­дiв­сь­кої ха­ти, по­ки не по­гас­ло свiт­ло, i крадько­ма че­рез ти­ни та го­ро­ди прий­шли до заїзду. В заїздi все спа­ло. Скрiзь бу­ло ти­хо й мерт­во. Ка­вун по­ка­зав бур­ла­кам те вiк­но, де Бжо­зовський си­дiв удень з люлькою в зу­бах. Вiк­но ви­хо­ди­ло не на ву­ли­цю, а на под­вiр'я. Бур­ла­ки обiй­шли кру­гом заїзду, пi­дiй­шли пiд вiк­но i по­ча­ли прис­лу­ха­тись. Крiзь вiк­но бу­ло чу­ти, як Бжо­зовський со­пiв та хрiп на всю кiм­на­ту.

- Починаймо! - за­ше­по­тiв Ми­ко­ла i по­чав од­ко­лу­пу­вать но­­жем вiк­но. Дру­гi бур­ла­ки по­ма­га­ли йо­му. По­га­ненькi ра­ми й за­вiс­ки швид­ко по­да­ли­ся пiд ду­жи­ми ру­ка­ми, мов то­н­­ке па­ву­тин­ня. Ми­ко­ла вий­няв i вис­та­вив вiк­но, пос­та­вив йо­­го ко­ло стi­ни i по­лiз у кiм­на­ту. За ним слi­дом по­лiз­ли дру­­гi бур­ла­ки.

Як той звiр ки­дається на то­ва­ря­ку, так ки­нув­ся Ми­ко­ла на Бжо­зовсько­го лiж­ко i на­ла­пав па­но­вi но­ги. Пан схо­пивсь, з пе­ре­ля­ку втра­тив го­лос i не мiг на­вiть крик­нуть: як блис­кав­ка, миг­ну­ла в йо­го го­ло­вi дум­ка про Ми­ко­лу й вер­бiвських бур­лак. Ми­ко­ла од­нiєю ру­кою вхо­пив па­на за но­гу, а дру­гою по­чав да­вать сту­са­ни в гру­ди. В ха­тi бу­ло по­но­чi, як у льоху. Бжо­зовський звив­ся, як уж, та й шуг­нув прос­то в две­рi, як спо­ло­ха­ний пi­вень. Бур­ла­ки не зна­ли, де две­рi, i тiльки кру­ти­лись по ха­тi. Пан пе­ре­бiг при­хо­жу, де спав оса­ву­ла, i по­бо­яв­ся бiг­ти над­вiр: в йо­го бу­ла дум­ка, що ко­ло две­рей за­сi­ли на вар­тi i сте­ре­жуть йо­го дру­гi бур­ла­ки. Бжо­зовський на­ла­пав сi­неш­нi две­рi i в од­ну мить ки­нув­ся по две­рях на го­ри­ще. В сi­нях, на йо­го щас­тя, не бу­ло сте­лi. Вiн вид­ря­пав­ся по две­рях на го­ри­ще й ки­нув­ся бiг­ти. Од­на­че бiг­ти не бу­ло ку­ди: вiн вда­рив­ся ло­бом об крок­ву i по­ко­лов со­бi ли­це ку­ли­ком. Од пе­ре­ля­ку на йо­го ло­бi вис­ту­пив хо­лод­ний пiт. Вiн при­сiв у са­мi­сiнько­му ку­точ­ку пiд пок­рiв­лею.

Тим ча­сом бур­ла­ки роз­си­па­лись по двох тем­них кiм­на­тах, ла­па­ли ру­ка­ми по всiх за­кут­ках, ла­зи­ли пiд лiж­ка i не знай­шли па­на. Ми­ко­ла був лю­тий, як звiр, i по­са­та­нiв.

- Доставай сiр­ни­кiв! Свi­ти свiт­ло? - ше­по­тiв вiн сли­ве ни­ш­­ком бур­ла­кам. - Бу­де­мо гам­се­лить при свiт­лi… що бог дасть!

Кавун дiс­тав з ки­ше­нi сiр­ни­ки, тер­нув сiр­ни­ком об стi­ну. Огонь спах­нув - i бур­ла­ки вгле­дi­ли по­рожнє лiж­ко, а в при­хо­жiй вер­бiвсько­го оса­ву­лу до­лi. Оса­ву­ла ле­жав на спи­нi i спав мiц­ним сном, аж ро­та роз­зя­вив i ви­щи­рив зу­би. Бур­ла­ки без со­ро­му зас­вi­ти­ли свiч­ку, мит­тю ки­ну­лись на оса­ву­лу i по­ча­ли йо­го луп­цю­вать ку­ла­ка­ми. Ка­вун на­ки­нув йо­му на го­ло­ву сви­ту, ще й сам сiв звер­ху. Пе­ре­ля­ка­ний оса­­ву­ла тiльки хар­чав пiд Ка­ву­ном.

Бжозовський, си­дя­чи на го­ри­щi, по­чув те страш­не хар­чан­ня. Один бур­ла­ка вгле­дiв од­чи­не­нi две­рi, до­га­давсь, де по­дiв­ся Бжо­зовський, i по­чав дер­тись по две­рях на го­ри­ще. Бжо­зовський схо­пив­ся з мiс­ця, мiж ла­та­ми про­дер ку­ли­ки ви­дер­ся на пок­рiв­лю i стриб­нув з стрi­хи до­до­лу. Пiд стрi­хою сто­яв во­ло­вий вiз. Вiн пот­ра­пив на вiз, стра­шен­но обiд­рав со­бi лит­ку об по­луд­ра­бок, ско­чив з во­за й по­бiг че­рез двiр. Пе­рес­ко­чив­ши в го­род че­рез тин, вiн при­сiв пiд ти­ном i бо­яв­ся бiг­ти да­лi. Йо­му зда­ва­лось, що бур­лак пов­ний двiр, пов­ний го­род, що во­ни по­за­сi­да­ли на за­сiд­ки скрiзь по­пiд вiк­на­ми, по­пiд стай­нею, по­за ти­на­ми. Йо­му зда­ва­лось, що от-от знов на йо­го спи­ну плиг­не Дже­ря i поч­не луп­цю­вать йо­го в гру­ди ку­ла­ка­ми.

- Тiкаймо звiд­цiль, брат­тя! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - Тi­кай­мо! Вис­лиз­нув жмик­рут з на­ших рук! Не жи­во­тi­ти те­пе­реч­ки нам на свi­тi.

Один бур­ла­ка схо­пив з сто­ла зо­ло­тий го­дин­ник i хо­тiв схо­ва­ти йо­го в ки­ше­ню.

- Не за­чi­пай! Це на­ша кров! - крик­нув Ми­ко­ла не­са­мо­ви­то, ви­дер з рук го­дин­ник i бряз­нув ним об по­мiст з усiєї си­ли. Го­дин­ник дзенькнув i роз­бив­ся на дрiб'язки. Ми­ко­ла вис­ко­чив че­рез вiк­но над­вiр; за ним по­ча­ли пли­гать дру­гi бур­ла­ки. Свiт­ло по­гас­ло. Пан ба­чив, як блис­ну­ло свiт­ло, як бур­ла­ки стри­ба­ли з вiк­на над­вiр, i з пе­ре­ля­ку дре­ме­нув прос­то че­рез гряд­ки, на­хи­ля­ючись при са­мiй зем­лi. Йо­го но­ги груз­ли в м'яких гряд­ках. Груд­ки зем­лi ле­тi­ли на всi бо­ки. Мо­ло­да ку­ку­руд­за лу­ща­ла пiд но­га­ми. Бжо­зовський вбiг у мо­ло­дий бур'ян i при­лiг у йо­му на са­му зем­лю.