Весь тiк палав до останнього стiжка. Навкруги окопiв тополi посохли i незабаром запалали, неначе рядки ставникiв. Швидко дим став менший i бiлiший. Де були стiжки, там лежали й жеврiли купи вогняної мерви. Тополi жеврiли, неначе хто позабивав розпеченi в огнi червонi залiзнi кiлки. Небо миготiло слабкiше й тихiше. Червоне кружало серед неба поменшало, а оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не пiднявся до самої середини неба.
Шiсть чоловiка стояли пiд лiсом, поглядали на пожежу, цмокали ротами та все казали, що хтось зумисне пiдпалив тiк…
- Отак i треба нашому пановi! - гомонiли чоловiки. - Добрий заробiток матиме пан на хлiбi цього року.
- Цей хлiб згорить, а на прийдешнiй рiк знов у його буде повний тiк хлiба, - промовив Джеря.
- I хто його пiдпалив? - питав наче сам у себе Кавун. - А дивiться лишень, чи не лiтає чия душа в полум'ї? Як лiтає, ми впiзнаємо, чия то душа, й знатимемо, хто оце пiдпалив тiк.
- Дурна була б душа: полiзла б в огонь! Хiба для неї не лучче сидiть дома та не рипаться, - обiзвався Микола, а сам шукав очима своєї оселi; вгледiв купу верб коло своєї хати, що бiлiла проти вогню, i все дивився на тi верби пiд котрими вiн зрiс, пiд котрими покинув свою хату, свою матiр, жiнку, дитину, покинув половину свого серця.
- Цур їй, цiй пожежi! Кидаймо та ходiмо просто лiсом, поки пан нам присвiчує, - промовив Микола, останнiй раз глянувши на свої верби i вхопившись руками коло серця.
Шiсть чоловiка ввiйшли в лiс. Червоний свiт блищав по товстих дубах, по старих липах. Дерево чорнiло, як залiзнi стовпи, i тiльки бiлi берези ясно й виразно лиснiли, неначе обшитi полотном та облитi рожевим соком. Вони ввiйшли в темну чорну долину i неначе одразу пiрнули пiд землю.
Тим часом в Джеринiй хатi ще довго голосила стара мати з Нимидорою. Каганець блимав коло комина, неначе старець блимав слiпима очима. Нимидора впала на лаву i вже не плакала, а тiльки стогнала, нiби через сон. В неї голова нiби горiла вогнем; блiде лице стало червоне. Мати сидiла кiнець стола та тiльки дивилась на неї. Нимидорi здалось, що вона горить на панському току в полум'ї, що коло неї Микола i небiжчик старий Джеря молотять огнянi снопи; з снопiв сипляться не зерна, а iскри i падають на її лице, на груди, на очi. Нимидорi здалось, що вони самi неначе поробленi з розпеченого червоного залiза, свiтяться наскрiзь, пашать вогнем та все б'ють червоними залiзними цiпами по вогняних снопах.
- Мамо! чи ви бачите, якi стали Микола та батько? Он подивiться! Вони з червоного гарячого залiза… А якi в їх очi! Боже мiй! в їх не очi, а жарини горять в ямках! Нащо вони молотять той огонь! Невже ж пани будуть їсти пшеничнi iскри, що летять з тих снопiв?
- Що ти говориш, дочко? Схаменись! Перехрестись та помолись богу! - промовила Джериха i почала будить Нимидору та торсать її за плечi. Нимидора не могла опам'ятаться й була гаряча, як огонь. Джериха достала орданської свяченої води, помочила Нимидорi голову й груди, очi й щоки.
- Мамо! - обiзвалась нишком Нимидора, пiдвiвшись з постелi. - Чи чуєте? Хтось стукає в кватирочку… Чуєте? Це вiн, це вiн вернувся, мiй голуб сизий.
Нимидора схопилась з лави й кинулась до вiкна. Нiч була темна. Вiкна чорнiли, неначе позавiшуванi чорним сукном.
- Мамо, гляньте, як видно надворi! Я бачу ввесь двiр i садок. Мамо! Микола приїхав на бiлому конi! Он подивiться! Та такий гарний та ясний, як сонце, а на йому золота одежа та червоний пояс.
Нимидора вхопила Джериху за руку й повела її силою до вiкна.
- Дочко моя, серце моє! Що ти говориш? Що з тобою? - говорила Джериха та все хрестила Нимидору, хрестила вiкна, хрестилась сама. Їй здалось, що до Нимидори вже лiтає перелесник.
Ненько моя! Боже мiй!.. Микола стає вогнем, пiднiмається й летить угору! Боже мiй! Вiн полетiв до неба i вже не вернеться до мене! Пропаща я навiки! - крикнула несамовито Нимидора чудним голосом i впала знов на лаву, як камiнь. Джериха перелякалась i не знала, що робить. До самого свiту вона хрестилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном.
Микола з товаришами помандрував на сахарнi в Канiвщину, в Стеблiв. Вiн iшов не великим битим шляхом, а через малi села понад Россю, невеликими дорогами, щоб не стрiнуться з вербiвськими людьми або й з своїм паном.