Микола Джеря

- Оце то­бi за те, щоб ти пам'ятав, що ви­ка­зу­вать па­нам на лю­дей грiх, бо ми не кра­ли в па­на, а своє бра­ли й вер­та­ли со­бi, - при­ка­зу­ва­ли чо­ло­вi­ки та все гна­лись за оса­ву­лою навз­до­гiн­цi, та все лу­пи­ли йо­го по спи­нi па­ли­ця­ми.

Осавула так бо­яв­ся то­го грi­ха, що приз­навсь на­вiть в йо­му на спо­вi­дi ба­тюш­цi; але все-та­ки пi­шов до па­на й роз­ка­зав, хто йо­го по­по­бив па­ли­ця­ми. Пан пос­та­но­вив од­дать Ми­ко­лу, Ка­ву­на i їх од­но­дум­цiв в мос­ка­лi, та ще як мож­на швид­ше.

Пiшла чут­ка про нек­рут­чи­ну. В Скрип­чин­цях вже ло­ви­ли нек­ру­тiв i за­би­ва­ли в ко­лод­ки. Ми­ко­ла й Ка­вун з то­ва­ри­ша­ми пос­та­но­ви­ли то­го-та­ки ве­чо­ра тi­ка­ти на са­хар­нi в Стеб­лiв, у Ка­нiв­щи­ну.

Настав тем­ний осiн­нiй ве­чiр. Все не­бо бу­ло зас­но­ва­не хма­ра­ми. Над­во­рi бу­ло по­но­чi, як у пог­ре­бi. Дже­ря по­ве­че­ряв з Ни­ми­до­рою та з ма­тiр'ю, сiв ко­ло сто­ла i за­ду­мавсь. Ма­ти по­лiз­ла на пiч i не­за­ба­ром зас­ну­ла. Ни­ми­до­ра розк­ла­ла в че­люс­тях огонь i сi­ла ко­ло при­пiч­ка пряс­ти. Чер­во­ний свiт ми­го­тiв по бi­лих стi­нах, по мо­ло­до­му Ни­ми­до­ри­но­му ли­цi. Мич­ка на гре­бе­нi свi­ти­лась наск­рiзь. Гре­бiнь чор­нiв зуб­ця­ми про­ти вог­ню. Ми­ко­ла си­дiв кi­нець сто­ла й не зво­див з Ни­ми­до­ри очей. Йо­го тем­нi смут­нi очi бли­ща­ли в тем­ря­вi. В йо­го на ду­шi бу­ло так важ­ко, так тяж­ко, що й Ни­ми­до­ри­нi бро­ви не мог­ли йо­го роз­ва­жить. Ми­ко­ла си­дiв, одяг­ну­тий в сви­ту.

- Чом, це ти, Ми­ко­ло, не роз­дя­гаєшся? - спи­та­ла в йо­го Ни­ми­до­ра.

- Кидай, Ни­ми­до­ро, пряс­ти. Йди сядь ко­ло ме­не, я щось маю то­бi ка­зать, - про­мо­вив Дже­ря ду­же ти­хо, щоб не збу­дить ма­те­рi.

Нимидора пок­ла­ла гре­бiнь на дни­ще й сi­ла ко­ло йо­го.

- Скажу то­бi, моє сер­це, що на ду­шi маю: я те­бе, мо­ло­ду, цього ве­чо­ра по­ки­нуть ду­маю. Я за­ду­мав цiєї но­чi втi­кать з се­ла з Ка­ву­ном та ще з чо­тир­ма, чо­ло­вi­ка­ми.

Нимидорi не­на­че хто гост­рим но­жем штрик­нув у сер­це. Во­на охо­ло­ла, отерп­ла, зблiд­ла й си­дi­ла мов не­жи­ва.

- Не бiйсь, Ни­ми­до­ро, й не жу­рись. Пан хо­че нас од­дать в мос­ка­лi; як вiн нам об­го­лить ло­би, то ми то­дi про­па­щi на­вi­ки; а тим ча­сом ми вте­че­мо на са­хар­нi, пе­ре­бу­де­мо цей важ­кий час та й знов по­вер­таємось. Мо­же, во­но якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться.

- Ой, не ки­дай ме­не, моє сер­це, бо я про­па­ду! - не­са­мо­ви­то крик­ну­ла Ни­ми­до­ра на всю ха­ту не­на­че не своїм го­ло­сом.

- Цить! Не кри­чи й не ту­жи! Ти збу­диш ма­тiр: ви на­ро­би­те га­ла­су, то­дi я про­па­щий.

Нимидора пiд­ве­лась з ла­ви i знов упа­ла на ла­ву мов не­жи­ва.

- Я не на­вi­ки те­бе по­ки­даю; я за­роб­лю гро­шей i знов вер­ну­ся.

- Коли по­ки­даєш ме­не, то бо­дай ти по­ки­нув хлiб їсти й во­ду пи­ти! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра без слiз, на­че прос­тог­на­ла.

- Не прок­ли­най ме­не, i не лай, i не плач! Ти ду­маєш, ме­нi лег­ко те­бе по­ки­дать? До­ле моя. щас­тя моє! - не­на­че прос­тог­нав Ми­ко­ла, вхо­пив­ши Ни­ми­до­ру в об­нi­мок i сам за­лив­ся сльоза­ми, як ма­ла ди­ти­на. - Пi­ду з се­ла, бо тяж­ко ме­нi жи­ти; пi­ду в лi­си, пi­ду в сте­пи, пi­ду в пу­щi й на гост­рi ске­лi, а пан­щи­ни та­ки ро­бить не бу­ду i в мос­ка­лi не пi­ду. Пi­ду втоп­люсь, об ка­мiнь ро­зiб'юся! Не­хай звi­рi роз­шар­па­ють моє тi­ло, а я все-та­ки вте­чу. Все од­но ме­нi про­па­дать! -ска­зав Ми­ко­ла.

- Що ж я бу­ду в свi­тi бо­жо­му дi­яти са­ма з ма­лою ди­ти­ною? - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра й по­ча­ла гiр­ко пла­ка­ти. Во­на ту­жи­ла й го­ло­си­ла го­лос­но, як ту­жать по мерт­во­му, i аж по­би­ва­лась на ла­вi.

- Не плач, Ни­ми­до­ро! В ме­не сер­це за­пек­лось i без твоїх слiз. Ме­не нуж­да iз­су­ши­ла, iзв'яли­ла, як хо­лод­ний вi­тер би­ли­ну в по­лi. Моє сер­це наск­рiзь но­жем про­би­те. Знай­ди ме­нi со­роч­ки, знай­ди харч та й бу­вай здо­ро­ва! Як не вмру, по­вер­ну­ся, i по­вер­нусь не вдень, а вно­чi зас­ту­каю в ква­тир­ку, а ти од­чи­няй две­рi.

- Пропаща я на­вi­ки! Бо­же ми­ло­серд­ний! За що ж ти нас так тяж­ко ка­раєш? Ко­ли ж те­бе до­жи­дать до­до­му?

- "Тодi жди ме­не в гос­тi, як ви­рос­те в те­бе у свiт­ли­цi тра­ва на по­мос­тi", - од­ка­зав Ми­ко­ла сло­ва­ми пiс­нi, - а ти не ла­май рук, не су­ши очей та дог­ля­дай ма­те­рi й ди­ти­ни. Як не вмру, то вер­ну­ся, нi­де не дi­нусь.

Нимидора ки­ну­лась до ко­лис­ки й схи­ли­лась, i нi­би впа­ла на ди­ти­ну.

- Серце моє, ди­ти­но моя! Ти й не знаєш, що зос­таєшся си­ро­тою! - пла­ка­ла Ни­ми­до­ра, за­дав­лю­ючи хрип­кий го­лос у гру­дях.

- Нимидоро, го­дi го­ло­сить та пла­ка­ти! Ме­не ждуть лю­ди. Да­вай мер­щiй со­роч­ки, да­вай харч та ви­ряд­жай ме­не в да­ле­ку до­ро­гу.

- Не йди! Пе­ре­но­чуй хоч од­ну нi­ченьку до­ма!

- Не мож­на. Ми змо­ви­лись; ме­не ждуть лю­ди. Завт­ра ме­не заб'ють в кай­да­ни, то­дi я про­па­щий на­вi­ки.