Микола Джеря

Од то­го ча­су пан мав на прик­ме­тi Ми­ко­лу й звав йо­го бун­та­рем. Оса­ву­ла не раз кри­чав на Ми­ко­лу, що вiн бун­тує всю гро­ма­ду в се­лi. Сам Ми­ко­ла ду­же змi­нив­ся; був­ши па­руб­ком, вiн смi­ли­во ди­вив­ся всiм в очi, був ве­се­лий, го­во­рю­чий, лю­бив ча­сом по­жар­ту­вать; те­пер вiн пох­ню­пив го­ло­­ву; рiд­ко смi­яв­ся, пе­рес­тав жар­ту­вать, а ча­сом бу­ло як ки­­не на ко­го жар­тов­ли­вим сло­вом, то нi­би вог­нем впе­че. Вiн зне­на­ви­дiв сво­го па­на.

Панський хлiб був вже ви­жа­тий. Все по­ле бу­ло вкри­те ко­па­ми та стай­ка­ми, як не­бо зо­ря­ми, а людський хлiб сто­яв, по­хи­лив­ся i на­вiть вже си­павсь.

Зiбрав Дже­ря свiй хлiб, по­ло­ви­ну склав у стi­жок, а по­ло­ви­ну змо­ло­тив на харч. Прий­шов шин­кар за грiш­ми. Дже­ря му­сив вез­ти хлiб на ба­зар, про­да­ти i зап­ла­тить жи­до­вi гро­шi та ви­ку­пить ко­жу­ха. А тут тре­ба бу­ло го­ду­вать па­н­сь­кi кач­ки. Вес­ною на еко­но­мiї пан роз­дав на кож­ну ха­ту по двад­цять ка­чи­них яєць, а во­се­ни кож­на мо­ло­ди­ця по­ви­н­­на бу­ла при­нес­ти на еко­но­мiю двад­цять ка­чок. На кач­ку да­ва­ли з еко­но­мiї по гар­це­вi зер­на, але кач­ка за лi­то здох­ла б, а не про­хар­чу­ва­лась би тим хар­чем. Лю­ди му­си­ли го­ду­­вать ка­чок своєю паш­нею.

Настала осiнь. Ни­ми­до­ра по­чiп­ля­ла за нiж­ки на ко­ро­мис­ло де­сять пар ка­чок i од­нес­ла на еко­но­мiю.

Восени Ни­ми­до­ра ма­ла вже доч­ку. Пiш­ла ба­ба-бран­ка до ба­тюш­ки по мо­лит­ву.

- Яке ймен­ня дав ба­тюш­ка? - спи­та­ла Ни­ми­до­ра в ба­би. - Мо­же, й моїй доч­цi дав та­ке чуд­не ймен­ня, як ме­нi?

- Нi, дав ймен­ня Люб­ка, - ска­за­ла ба­ба.

Третього дня по­ро­дiл­ля вже вста­ла з пос­те­лi й по­ра­лась ко­ло ха­ти. Ста­рий Дже­ря й Ми­ко­ла бу­ли на пан­щи­нi. Проз двiр їхав ко­нем оса­ву­ла, заг­ля­нув у двiр i вгле­дiв на дво­рi Ни­ми­до­ру. Вiн зско­чив з ко­ня i вбiг у двiр.

- А чом ти, су­ча доч­ко, оце й до­сi не ви­хо­диш на пан­щи­ну? - крик­нув оса­ву­ла й уда­рив Ни­ми­до­ру на­гай­кою по спи­­нi.

Нимидора крик­ну­ла й за­ли­лась слiзьми.

- В ме­не ро­ди­лось ди­тин­ча; ще ж сьогод­нi тiльки тре­тiй день, - лед­ве про­мо­ви­ла во­на крiзь сльози. Оса­ву­ла сха­ме­нувсь i крик­нув:

- Гляди ж ме­нi, щоб завт­ра вий­шла на ле­ва­ду обш­мор­гу­вать бу­ря­ки-ви­сад­ки!

Породiллям па­ни да­ва­ли тiльки три днi вольно­го ча­су на оду­жан­ня, а чет­вер­то­го дня вже гна­ли їх на пан­щи­ну до лег­шої ро­бо­ти.

Ввечерi прий­шов Ми­ко­ла. Ни­ми­до­ра по­ка­за­ла йо­му си­няк на спи­нi. В Ми­ко­ли за­пек­лось сер­це, а в ду­шi за­во­ру­ши­­лась дум­ка помс­ти­тись за се­бе, за батька, за Ни­ми­до­ру.

А тут са­ме нас­тав час пла­тить по­душ­не. Батько з си­ном ду­мав, ду­мав, де б то взя­ти гро­шей, i на­ду­мав про­да­ти ка­ба­на, що го­ду­ва­ли к рiзд­ву. Про­да­ли ка­ба­на, а са­мi зос­та­лись без са­ла й цi­лi М'ясни­цi їли пiс­ний борщ та пiс­ну ка­шу, не­на­че в пiст.

Настав ве­ли­кий пiст. Од­но­го ве­чо­ра ста­рий Дже­ря прий­шов з пансько­го то­ку та й зва­ливсь; в йо­го нi­чо­го не бо­лi­ло, але уся йо­го си­ла хто йо­го зна де й дi­лась! Тон­ка шия ста­ла ще тон­ша; су­хе ли­це ста­ло ще су­хi­ше, очi по­за­па­да­ли ду­же гли­бо­ко, а обид­вi ру­ки по са­мi кiс­точ­ки так тру­си­лись, що вiн не мiг нi­чо­го дер­жать в ру­ках. Важ­ка ро­бо­та вис­са­ла в йо­го сли­ве усю кров. Вiн ле­жав на пе­чi та все ди­вив­ся на сте­лю, ши­ро­ко розп­лю­щив­ши очi. Про­ле­жав вiн тиж­день, на­вiть не стог­нав, i ли­це в йо­го ста­ло нi­би при­па­дать зем­лею.

Микола пi­шов до ба­тюш­ки й про­сив йо­го вис­по­вi­дать ста­ро­го батька. Ба­тюш­ка прий­шов, вис­по­вi­дав Пет­ра, по­ба­чив, що вiн зах­ляв, i зве­лiв йо­му їсти в пiст ско­ром­не.

- Батюшко, хi­ба ж у ме­не ду­шi не­ма, щоб я в пiст їв ско­ром­не! - про­мо­вив Дже­ря ти­хим хрип­лим го­ло­сом.

- То їж, Пет­ре, хоч ка­шу з мо­ло­ком; сла­бо­му бог прос­тить, i я то­бi про­щаю, - про­мо­вив мо­ло­дий свя­ще­ник.

- Не бу­ду, ба­тюш­ко, їсти: грi­ха бо­юся. Я чо­ло­вiк ста­рий, не сьогод­нi-завт­ра вмру. Та й де то­го мо­ло­ка дiс­тать? Ми вже так ви­хар­чу­ва­лись, що їмо са­мий хлiб та ци­бу­лю, та й хлi­ба до но­во­го не ста­не. Тре­ба хлять, хоч i не хо­чеш.

- Про ме­не, як знаєш, а я то­бi рад­жу й доз­во­ляю їсти ско­ром­не, бо ти, дi­ду, ох­ляв i зах­ляв.

Петро тiльки ру­кою мах­нув.

В чис­тий чет­вер Дже­ря вмер, та все на­ка­зу­ючи си­но­вi не за­чi­пать оса­ву­ли, не за­чi­па­ти па­на та ро­бить мовч­ки пан­щи­ну.

- Ти, си­ну, нi­чо­го не вдiєш, а со­бi ли­ха на­коїш. Пан од­дасть те­бе в мос­ка­лi, - про­мо­вив Дже­ря та й умер, по­би­тий ли­хою го­ди­ною. Важ­ка пра­ця вис­са­ла з йо­го усю си­лу. Вся йо­го си­ла пiш­ла на чу­жу ко­ристь, в чу­жу ки­ше­ню, - на до­ро­гi ок­са­ми­то­вi сук­нi, на зо­ло­тi се­реж­ки па­нiї Бжо­зовськiй, на до­ро­гi наїдки та на­пит­ки, на до­ро­гi панськi прим­хи та вит­ре­беньки.