Микола Джеря

- А то­дi, як пом­ре­мо, - сум­но од­ка­зав батько, - а як цi змо­ло­ти­мо, то бог уро­дить дру­гi, мо­же, ще дов­шi.

Микола за­ду­мавсь i з усiєї си­ли так упе­рi­щив сно­па, що ри­пи­ця лус­ну­ла i бич одс­ко­чив.

- Ану, син­ку, цi­пом батька по ли­си­нi, - за­гу­ка­ли мо­лот­ни­ки, смi­ючись.

Старий Дже­ря й Ми­ко­ла лед­ве встиг­ли змо­ло­тить свою час­ти­ну до ве­чо­ра. Вве­че­рi Ни­ми­до­ра з Дже­ри­хою при­нес­ли в ряд­нах од­ва­же­не панське пря­ди­во. Кож­нiй мо­ло­ди­цi, дiв­чи­нi, на­вiть дiв­чин­цi па­ни на­ки­да­ли пряс­ти на зи­му по два пiв­мiт­ки. Як не ста­ва­ло пря­ди­ва, то мо­ло­ди­цi му­си­ли док­ла­да­ти сво­го.

В дов­гi зи­мо­вi ве­чо­ри та вдос­вi­та в Дже­ри­нiй ха­тi па­ла­ли трiс­ки та тру­сок на при­пiч­ку в че­люс­тях. Ко­ло пе­чi Дже­ри­ха та Ни­ми­до­ра си­дi­ли й пря­ли панське пря­ди­во. Ми­ко­ла сто­яв ко­ло ле­жан­ки й м'яв но­га­ми ко­ноп­лi. По­рох од ко­но­пель, од ми­чок тяг­ся в ко­мин, не­на­че дим. Мо­ло­да Ни­ми­до­ра пря­ла й спi­ва­ла. Во­на бу­ла зов­сiм щас­ли­ва: те­пер во­на вже не най­мич­ка, жи­ве в своїй ха­тi. Пiс­ня са­ма на­вер­та­лась їй на дум­ку.

Микола ки­нув ко­ноп­лi, сiв на ла­вi i за­ду­мав­ся. Вiн ду­мав про те, на­що йо­го Ни­ми­до­ра по­вин­на пряс­ти не со­бi й йо­му на со­роч­ки взим­ку, а ко­мусь iн­шо­му…

Минула зи­ма. Нас­та­ло лi­то, нас­та­ли й жни­ва. По­ча­лась спе­ка. Жи­то, пше­ни­ця й овес - все ра­зом пос­пi­ло й при­сох­ло. Лю­ди вкри­ли панський лан i ха­па­ли панське жи­то, а людське сто­яло на пнi. На пансько­му ла­ну вже сто­яли по­лу­кiп­ки дов­ги­ми стай­ка­ми; на людсько­му по­лi не вид­но бу­ло нi сно­па.

Микола з батьком од­бу­ли три днi пан­щи­ни, на чет­вер­тий пiш­ли жа­ти своє жи­то, нез­ва­жа­ючи на те що оса­ву­ла зве­чо­ра знов за­га­ду­вав на пан­щи­ну, на згiн­нi днi; тi згiн­нi днi, що вся гро­ма­да по­вин­на бу­ла од­роб­лять - то за че­ред­ни­ка, то за ти­та­ря, кот­рi бу­ли вольнi од пан­щи­ни, то за який­сь, ви­га­да­ний па­ном, шар­ва­рок, - пан одк­ла­дав на жни­ва, ко­ли бу­ло й без то­го ба­гацько ро­бо­ти. Людське жи­то вже си­па­лось, а оса­ву­ла все за­га­ду­вав на пан­щи­ну на панський лан, щоб ха­па­ти своє жи­то та пше­ни­цю.

Микола, за­мiсть пансько­го ла­ну, вий­шов на своє по­ле; вiн стрiв­ся з людьми i тих на­мо­вив жа­ти своє жи­то. Тiльки що во­ни зай­ня­ли пос­та­тi, од пансько­го ла­ну на ко­нi вже ка­тав ко­нем до них оса­ву­ла.

- Чому ви не йде­те на лан, ся­кi-та­кi? - крик­нув оса­ву­ла.

Всi мов­ча­ли; Ми­ко­ла обiз­вав­ся:

- А тим, що ми вже од­ро­би­ли пан­щи­ну, - ска­зав вiн.

- А згiн­нi днi хi­ба за­був? - знов крик­нув оса­ву­ла i знов на­ла­яв Ми­ко­лу.

- Згiннi днi од­ро­би­мо во­се­ни; он по­ди­вись лиш! На­ше жи­то вже сип­леться; че­рез день, че­рез два во­но вже вкляк­не! - про­мо­вив Ми­ко­ла.

Всi жен­цi сто­яли мовч­ки; в їх ру­ках на­че зак­ляк­ли жме­нi жи­та та сер­пи; всi пог­ля­да­ли то на оса­ву­лу, то на Ми­ко­лу.

Осавула за­мах­нувсь на Ми­ко­лу на­гай­кою. Ми­ко­ла одс­ко­чив у жи­то, пiд­няв­ши серп уго­ру. Оса­ву­ла кру­то по­вер­нув ко­ня й по­ка­тав на панський лан.

- Боже мiй ми­ло­серд­ний! - про­мо­вив ста­рий Дже­ря. - Що ж оце ми на­ро­би­ли? Бу­де ж те­пер нам!

Декотрi чо­ло­вi­ки дов'язу­ва­ли сно­пи, де­кот­рi ру­ши­ли до пансько­го ла­ну. Ко­ли це на по­лi з'явив­ся, нi­би пти­ця, панський бас­кий кiнь; на ко­нi си­дiв пан Бжо­зовський i лу­пив ко­ня ба­то­гом. Оса­ву­ла лед­ве всти­гав бiг­ти за ним i не­ми­ло­серд­но то­ло­чив жи­то.

Всi лю­ди сто­яли як уко­па­нi, поз­нi­мав­ши шап­ки. Бжо­зовський при­ка­тав, крик­нув як не­са­мо­ви­тий на лю­дей, ки­нув­ся до Ми­ко­ли й по­чав пе­рi­щить йо­го ба­то­гом. Всi лю­ди по­за­би­ра­ли клун­ки з хлi­бом i поп­лен­та­лись на панський лан. Пан зве­лiв при­вес­ти їх усiх уве­че­рi на еко­но­мiю. На еко­но­мiї їх усiх ви­би­ли рiз­ка­ми, ви­би­ли й Ми­ко­лу, ви­би­ли на­вiть ста­ро­го Дже­рю пе­ред йо­го очи­ма.

Микола вий­шов на панський двiр i лю­то по­ка­зав ку­лак, обер­нув­шись до пансько­го дво­ра; ста­рий Дже­ря йшов, ни­зько пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Обид­ва во­ни мовч­ки пiш­ли до­до­­му. До­ма во­ни роз­ка­за­ли за все Дже­ри­сi й Ни­ми­до­рi. Ма­ти й не­вiст­ка по­ча­ли пла­ка­ти.

Пишно ви­ко­тив­ся пов­ний мi­сяць з-за го­ри й ос­вi­тив яс­ним свi­том Вер­бiв­ку. Всi вер­би бу­ло вид­но, як удень.

Надворi ста­ло яс­но, хоч гол­ки виз­би­руй. Сiм'я до­ве­че­ря­ла й си­дi­ла мовч­ки на призьбi.

- Ходiмо, Ни­ми­до­ро, жи­то жать! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - А ви, та­ту й ма­мо, ля­гай­те спа­ти. Як про­па­де жи­то, що ми бу­де­мо зи­мою їсти?

Нимидора вста­ла, знай­шла сер­пи, i во­ни обоє ру­ши­ли на по­ле. Все по­ле жов­тi­ло про­ти мi­ся­ця, як удень. Все тi­ло в Ми­ко­ли бо­лi­ло й ще­мi­ло, бо­лi­ла й ду­ша йо­го, але вiн му­сив гну­ти спи­ну. Ни­ми­до­ра ки­ну­лась на жи­то з сер­пом, як огонь на су­ху со­ло­му, i так пра­цю­ва­ла, так швид­ко жа­ла, як огонь швид­ко їсть су­ху со­ло­му.

Високо по­ко­тивсь мi­сяць на не­бi. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою скла­ли два по­лу­кiп­ки жи­та й вер­ну­лись в се­ло.