Микола Джеря

В не­дi­лю пiс­ля вiн­чан­ня йшла з церк­ви Ни­ми­до­ра в квiт­ках, в стрiч­ках, з ви­ши­ва­ним руш­ни­ком у ру­цi, ве­се­ла й щас­ли­ва. Кру­гом неї ви­лись друж­ки i спi­ва­ли ве­сiльних пi­сень. Прос­то з церк­ви во­на пiш­ла з друж­ка­ми до ба­тюш­ки, до па­на, а по­тiм до Дже­рi. Як уг­ле­дi­ла її Дже­ри­ха, як по­ба­чи­ла її рум'яне ли­це, ви­со­кий зрiст, то за­бу­ла на­вiть на той час про ба­га­тир­ку Вар­ку. Пiс­ля обi­ду в Ни­ми­до­ри­но­го дя­дька на зас­те­ле­но­му сто­лi сто­яло сос­но­ве гiльце, обк­вiт­ча­не ко­лос­ка­ми вiв­са, ка­ли­ною та бар­вiн­ком. На сто­лi ле­жав здо­ро­вий ко­ро­вай, об­ти­ка­ний го­лу­ба­ми, по­зо­ло­че­ни­ми су­хоз­лiт­кою; кру­гом ко­ро­ваю ле­жа­ли шиш­ки. На по­са­дi си­дi­ла Ни­ми­до­ра, спус­тив­ши очi до­до­лу, а кру­гом сто­ла си­дi­ли друж­ки й спi­ва­ли ве­сiльних пi­сень. В ха­тi бу­ло пов­нi­сiнько лю­дей. Дi­ти сто­яли на ла­вах, на по­лу, на­вiть на при­пiч­ку. Друж­ки спi­ва­ли, а Ни­ми­до­ра пла­ка­ла. Во­на зга­да­ла свою не­бiж­ку-ма­тiр: "Якби бу­ла жи­ва моя ма­ти, в ме­не ко­ро­вай був би бi­лi­ший, i руш­ни­ки бу­ли б не та­кi прос­тi, й оде­жа на ме­нi бу­ла б не та­ка де­ше­ва. Не так ви­ряд­жа­ла б ме­не з до­му ма­ти, як ви­ряд­жає дя­ди­на".

Перед ве­чо­ром прий­шов мо­ло­дий з бо­яра­ми, сваш­ка­ми та свi­тил­ка­ми. Ни­ми­до­рi ста­ло ве­се­лi­ше, але її дум­ка все лi­­­та­ла ко­ло ма­те­ри­ної мо­ги­ли. Вве­че­рi друж­ки по­ча­ли роз­п­лi­тать Ни­ми­до­рi ко­су й зас­пi­ва­ли си­рiтських пi­сень: як доч­ка нi­би роз­мов­ляє з не­бiж­кою-ма­тiр'ю, про­сить ма­тiр вста­ти з до­мо­ви­ни та по­ди­виться на свою ди­ти­ну, а ма­ти од­ка­зує, що зем­ля на­да­ви­ла їй гру­ди, що во­на вже не вста­не з до­мо­ви­ни, а тiльки на­бi­жить над се­лом бi­лою хма­р­кою, впа­де дрiб­ним до­щем, гля­не з ви­со­ко­го не­ба на свою до­ро­гу доч­ку. Ни­ми­до­ра по­ча­ла про­ща­тись з дядьком та з дя­ди­ною, зга­да­ла свою ма­тiр, зга­да­ла своє си­рi­т­ст­во, свiй важ­кий мо­ло­дий вiк у най­мах, i так зап­ла­ка­ла, що за слiзьми й свi­ту не ба­чи­ла.

Ввечерi смер­ком од­вез­ли мо­ло­ду в Вер­бiв­ку. Як пе­ре­ї­ж­джа­­ла мо­ло­да че­рез вер­бiвську греб­лю, хлоп­цi нас­та­ви­ли ку­лiв, нак­ла­ли со­ло­ми й за­па­ли­ли. На дру­гих кут­ках, де справ­ля­ли чи­ма­ло ве­сiл­лiв, так са­мо йшла пе­рез­ва, i скрiзь по се­лi па­ла­ло по­лум'я. Усе се­ло нi­би па­ла­ло в час пе­рез­ви, бо все се­ло гу­ля­ло на ве­сiл­лi. В близьких се­лах ду­ма­ли, що в Вер­бiв­цi по­же­жа.

Другого дня, в по­не­дi­лок, не бу­ло й пан­щи­ни. Все се­ло гу­ля­ло на ве­сiл­лях. На Ни­ми­до­ру на­дi­ли Ми­ко­ли­ну шап­ку, шап­ку опо­ви­ли дов­гою чер­во­ною двой­час­тою стрiч­кою, по­­ве­ли мо­ло­дих до свя­ще­ни­ка скри­вать. За мо­ло­ди­ми йшли му­зи­ки, за му­зи­ка­ми тов­пи­лись на­тов­пом чо­ло­вi­ки та мо­ло­ди­цi. Ввесь ба­тю­щин двiр був спов­не­ний на­ро­дом, бо в той час за­ра­зом при­ве­ли скри­вать усiх мо­ло­дих з се­ла. В кож­но­му кут­ку дво­ра гра­ли му­зи­ки, тан­цю­ва­ли мо­ло­ди­цi, до­ки не ви­ве­ли з по­коїв мо­ло­дих. По­тiм при­дан­ки зас­пi­ва­ли, му­зи­ки заг­ра­ли. На­род ру­шив з дво­ру. Пiд­няв­ся та­кий га­лас, що вже не мож­на бу­ло ро­зiб­рать, де спi­ва­ють, а де гра­ють. Тiльки ре­ше­та гу­ли та бряж­ча­ли се­ред га­ла­су й га­му, та вис­ка­ку­ва­ли з шу­му ду­же тон­кi жi­но­чi го­ло­си. За дво­ром на­род роз­си­пав­ся на всi кут­ки по­над Рас­та­ви­цею, i му­зи­ки й спi­ви мо­ло­диць по­ча­ли од­рiз­ня­тись од­нi од дру­гих. I ще дов­го по­тiм бу­ло чуть му­зи­ки та спi­ви мiж вер­ба­ми та по­мiж ха­та­ми.

В Дже­ри­нiй ха­тi цi­лий день гра­ли му­зи­ки, цi­лий день пи­ли та за­ку­сю­ва­ли. Ви­пи­ли всю го­рiл­ку, та ще й не ста­ло; виїли цi­лу дi­жеч­ку со­ло­них огiр­кiв, цi­лу дi­жеч­ку кис­лої ка­пус­ти, поїли ввесь хлiб, всi па­ля­ни­цi. Ста­рий Дже­ря вит­ру­сив усi ки­ше­нi, ще й у ши­нок на зас­та­ву од­нiс свiй ко­жух.

Ввечерi по­пiд дво­ра­ми їздив оса­ву­ла на ко­нi i за­га­ду­вав усiм на пан­щи­ну до то­ку. Крик оса­ву­ли дав зна­ти лю­дям, що ве­сiл­ля скiн­чи­лось. Всi по­ча­ли роз­хо­ди­тись, Дже­ри­на ха­та спо­рож­ни­лась.

Ввечерi в Дже­ри­нiй ха­тi лед­ве бли­мав ка­га­нець. Дже­ри­ха й Ни­ми­до­ра ки­ну­лись при­би­рать в ха­тi й пе­ре­ми­ва­ти по­суд. Ве­сiльний час од­ра­зу вий­шов у всiх з го­ло­ви. Дже­ря й Дже­ри­ха по­мiр­ку­ва­ли, скiльки-то во­ни вит­ра­ти­ли гро­шей на ве­сiл­ля. Тре­ба бу­ло зап­ла­тить жи­до­вi, оп­ла­тить по­душ­не, на­шат­ку­вать дру­гу дiж­ку ка­пус­ти. Гро­шей не бу­ло нi ко­­пiй­ки.

- А що, ста­ра, бу­де­мо ро­бить? Чим бу­де­мо ро­би­ти оп­ла­ть? - про­мо­вив батько.

- Змолотимо та про­да­мо по­ло­ви­ну хлi­ба. Цього ро­ку, хва­лить бо­га, хлiб вро­див ду­же доб­ре.

- А як не ста­не хлi­ба, що бу­де­мо їсти? - спи­тав батько.

- То за­ро­би­мо, хi­ба не маємо рук, чи що? - обiз­вав­ся син.

- А ко­ли ж то ми йо­го за­ро­би­мо? Хi­ба за тiєю пан­щи­ною по­хо­пиш­ся за­ро­бить? - ска­зав батько.

- Бодай ту пан­щи­ну дiдько заб­рав со­бi до пек­ла! - про­мо­вив син з злiс­тю.