Микола Джеря

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! - крик­ну­ла Дже­ри­ха й ру­ки опус­ти­ла, зга­дав­ши, що ба­га­тир­ка Вар­ка не бу­де її не­вiст­кою. - Так, си­ну, не мож­на сва­таться. Як же та­ки мож­на, не спи­тав­шись бро­ду, та в во­ду!

- Про ме­не, ма­мо, спи­тай­те бро­ду, - не бу­де­те жал­ку­вать на Ни­ми­до­ру: во­на дiв­чи­на здо­ро­ва, ро­бо­ча, бо цi­лий вiк бу­ла в най­мах, а в най­мах не мож­на си­дiть, згор­нув­ши ру­ки. її дядько жи­ве в при­сiл­ку Скрип­чин­цях.

Батько слу­хав мовч­ки й зго­дом про­мо­вив:

- Коли ти хо­чеш її сва­тать, то ми пе­ред­нi­ше про неї роз­пи­­таємо в доб­рих лю­дей та по­ра­ди­мось, а там, про ме­не, й сва­тай, ко­ли во­на здо­ро­ва й не ле­да­щи­ця.

Сталось так, як ба­жав син: пе­ред пок­ро­вою вiн зас­лав до Ни­ми­до­ри ста­рос­тiв. Од­но­го дня ста­рос­ти об­мi­ня­ли хлiб, а дру­го­го дня Ни­ми­до­ра й руш­ни­ки по­да­ва­ла.

Перед пок­ро­вою Дже­ря з си­ном пi­шов до скрип­чинсько­го па­на про­си­ти, щоб вiн зго­див­ся пус­тить Ни­ми­до­ру з Скри­п­чин­цiв. В Скрип­чин­цях був свiй пан, та ще й не­ба­га­тий; вiн мав тiльки один при­сi­лок i з ве­ли­кою не­охо­тою пус­кав дiв­чат за­мiж у чу­жi се­ла. Дже­ря про­сив, бла­гав, але все те нi­чо­го не по­мог­ло. Пан ска­зав, що пус­тить Ни­ми­до­ру тiльки то­дi, як з Вер­бiв­ки яка-не­будь дiв­ка вий­де за­мiж у Скрип­чин­цi. Ми­ко­ла вий­шов од па­на нi жи­вий нi мерт­вий; вiн пi­шов до­до­му, не про­мо­вив­ши нi од­но­го сло­ва, хо­див цi­лий день, опус­тив­ши го­ло­ву. Як­би мiг, вiн, здається, за­ду­шив би па­на своїми ру­ка­ми.

Вже прий­шла осiнь. На се­лi по­ча­лись ве­сiл­ля. В церк­вi вiн­­ча­лось ра­зом де­сять пар мо­ло­дих. Ни­ми­до­ра сто­яла в церк­вi, а в неї сльози тек­ли по ли­цi та кра­па­ли на на­мис­то.

На Ми­ко­ли­не щас­тя, один скрип­чинський па­ру­бок пос­ва­­тав вер­бiвську дiв­чи­ну. Скрип­чинський пан зго­див­ся од­пу­с­тить Ни­ми­до­ру. Вся сiм'я в Дже­ри­нiй ха­тi на­че ожи­ла. Дже­ри­ха го­ту­ва­лась до ве­сiл­ля. Ни­ми­до­ра на­че знов на свiт на­ро­ди­лась.

Старий Пет­ро Дже­ря вдяг­ся в но­ву сви­ту, затк­нув за па­зу­ху пляш­ку го­рiл­ки, взяв хлiб пiд пах­ву й пi­шов з од­ним ста­рос­тою до ба­тюш­ки го­дить вiн­чан­ня.

Батюшка у Вер­бiв­цi був мо­ло­дий i вже наг­нав пла­ту за тре­би вдвоє.

Джеря прий­шов, по­цi­лу­вав ба­тюш­ку в ру­ку, пок­лав на стiл хлiб, пос­та­вив пляш­ку го­рiл­ки й по­чав пи­тать в ба­тю­ш­­ки, скiльки вiн схо­че за вiн­чан­ня.

- Як да­си п'ять кар­бо­ван­цiв, то по­вiн­чаю си­на, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Батюшко! I по­ми­луй­те, й по­жа­луй­те! Я чо­ло­вiк убо­гий. Де ме­нi в свi­тi взя­ти п'ять кар­бо­ван­цiв? Не­хай бу­де три кар­бо­ван­цi.

- Не мож­на, те­пер i для нас час труд­ний. Все по­до­рож­ча­ло, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Змилосердiться, ба­тюш­ко! Їй-бо­гу, не мо­жу зап­ла­тить так ба­га­то. Не­хай вже бу­де нi по-моєму, нi по-ва­шо­му: не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­цi.

- Нема що й го­во­рить. Бе­ри мо­го­рич та йди со­бi до­до­му.

Джеря взяв мо­го­рич i хлiб та й пi­шов з ха­ти. Вiн пос­то­яв у сi­нях, по­го­во­рив ниш­ком з ста­рос­тою та й знов вер­нув­ся в ха­ту.

- Ну, що ска­жеш, Пет­ре? - обiз­вав­ся ба­тюш­ка з дру­гої кiм­на­ти.

- I по­ми­луй­те, i по­жа­луй­те! Тре­ба гро­шей i на ве­сiл­ля, i на по­душ­не. Їй-бо­гу, ба­га­то для ме­не! Не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­цi. Це вже й бог так ве­лiв.

Батюшка по­ду­мав, по­ду­мав i зго­див­ся.

- Давай мо­го­рич, - ска­зав вiн, - да­вай i гро­шi. Дже­ря за­ко­тив по­лу сви­ти, за­су­нув ру­ку в ки­ше­ню, ви­тяг звiд­тiль бi­лу хус­точ­ку з чер­во­ни­ми пруж­ка­ми, вив'язав з уз­ла кар­бо­ван­цi i пок­лав на стiл. По­тiм вiн на­лив чар­ку го­рiл­ки й по­час­ту­вав ба­тюш­ку. Ба­тюш­ка ви­пив сам i на­лив по чар­цi Дже­рi i ста­рос­тi. Во­ни ви­пи­ли, дов­го при­ка­зу­ючи до чар­ки, поп­ро­ща­лись i пiш­ли до­до­му.

Нимидора по­дя­ку­ва­ла Пет­ро­вi Ка­ву­но­вi й пiш­ла в при­сi­лок до дядька, бо в дядька ма­ли справ­лять ве­сiл­ля.

Старий Дже­ря й со­бi го­ту­вав­ся до ве­сiл­ля. Вiн ку­пив де­сять вi­дер го­рiл­ки: вi­сiм вi­дер взяв у жи­да за го­то­вi гро­шi, а двi вiд­рi узяв на­борг. Ми­ко­ла про­сив батька одiс­лать кiлька вi­дер до Ни­ми­до­ри­но­го дядька; вiн доб­ре знав, що у Ни­ми­до­ри не­ма гро­шей i що її дядько не пок­ла­де й ша­га на ве­сiл­ля.