Микола Джеря

Ту дiв­чи­ну зва­ли Ни­ми­до­рою. Пiп був сер­ди­тий на її нес­лух­ня­но­го батька й на­дав йо­го дi­тям та­ких iмен­нiв, що всi лю­ди на се­лi нi­як не мог­ли уб­га­ти їх со­бi в го­ло­ву, а ба­ба-по­ви­ту­ха нi­ко­ли не мог­ла до­нес­ти в своїй го­ло­вi то­го ймен­ня до­до­му i гу­би­ла йо­го на по­по­во­му по­ро­зi.

Тiй дiв­чи­нi пiп дав iмен­ня Ми­но­до­ра, а лю­ди на се­лi зва­ли її Ни­ми­до­рою.

Як тiльки Ми­ко­ла прис­тав до дiв­чат, всi дiв­ча­та за­ра­зом так i зас­пi­ва­ли пiс­нi, мов пташ­ки вес­ною. Ра­зом з дiв­ча­та­ми зас­пi­ва­ла й Ни­ми­до­ра. Ми­ко­ла впiз­нав її тон­кий го­лос i чо­гось при­га­дав свiй сон пiд гру­шею. На йо­го сер­це по­ли­ла­ся та­ка ра­дiсть, та­ке щас­тя, що вiн не ба­чив стеж­ки пiд своїми но­га­ми. Йо­му зда­ло­ся, що ра­зом з Ни­ми­до­рою зас­пi­ва­ла ка­ли­на, зас­пi­ва­ло синє не­бо.

Дiвчата наз­дог­на­ли ще од­ну юр­бу жен­цiв, по­вер­ну­ли з ле­ва­ди на шлях, зай­ня­ли пос­тать на пансько­му ла­ну. Ми­ко­ла став жать на своїй пос­та­тi по­руч з Ни­ми­до­рою.

Сонце ви­со­ко пiд­би­лось вго­ру; над­во­рi ста­ло душ­но. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою врi­зав­ся в ви­со­ке гус­те жи­то, як у лiс, i по­чав з нею роз­мов­лять; вiн приз­навсь, що ба­чив її вчо­ра вве­че­рi в бе­ре­зi, i по­чав роз­пи­ту­вать, звiд­кiль во­на прий­шла в Вер­бiв­ку i де во­на ста­ла в най­ми. Лас­ка­вий го­лос мо­ло­до­го хлоп­ця про­мов­ляв до неї, нi­би го­лос рiд­ної ма­те­рi. Во­на й са­ма нез­чу­лась, як од­ра­зу роз­ка­за­ла йо­му про все своє жит­тя.

- Я ро­дом з при­сiл­ка Скряп­чин­цiв, - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра. - Моя ма­ти вмер­ла й по­ки­ну­ла ме­не ма­ленькою. Я й не пам'ятаю своєї ма­те­рi: але як поч­ну ду­ма­ти та на­га­ду­вать, то ме­нi здається, що моя ма­ти бу­ла ви­со­ка та чор­ня­ва, гар­на з ли­ця, кра­ща од усiх мо­ло­диць, скiльки я ба­чи­ла їх на свi­тi, в доб­ро­му на­мис­тi, в чер­во­нiй з то­роч­ка­ми хуст­цi на го­ло­вi та жов­тих сап'янцях. I те­пер, де вгляд­жу ви­со­ку чор­ня­ву мо­ло­ди­цю в чер­во­нiй хуст­цi та жов­тих чо­бо­тях, то ме­нi здається, нi­би я по­ба­чи­ла рiд­ну ма­тiр. Як бу­ла я ма­лою, то ме­нi бу­ло не раз сниться, що моя ма­ти че­ше ме­нi ко­си, вплi­тає чер­во­нi кiс­ни­ки, вби­рає ме­не в квiт­ки та в стрiч­ки, го­лу­бить та жа­лує ме­не. Мiй батько жив не­дов­го й по­ки­нув ме­не си­ро­тою. Ме­не взяв до се­бе дядько.

Я жи­ла в дядька, до­ки пiд­рос­ла. Дя­ди­на моя бу­ла для ме­не ду­же лю­та. Во­на своїх дi­тей жа­лу­ва­ла, да­ва­ла їм гос­тин­цi, а ме­не все об­ми­на­ла. Оце бу­ло її дi­ти пус­ту­ють, во­на на їх сер­диться, а на ме­нi зго­нить злiсть. Во­на ме­не й ла­яла гiр­ше, i би­ла гiр­ше, нiж своїх дi­тей. До своїх дi­тей бу­ло лед­ве до­торк­неться до­ло­нею, а ме­не так лус­не, що я не зна­ла, де й дi­тись. Нi­ко­ли я не но­си­ла но­вої оде­жi, нi­ко­ли я не ма­ла но­вих кiс­ни­кiв, но­вої спiд­ни­чи­ни; ла­та­на со­роч­ка все бу­ло свi­титься на моїх пле­чах. Я бу­ло див­люсь, як дя­ди­на го­лу­бить своїх дi­тей, та все ду­маю про свою ма­тiр: як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, во­на б ме­не по­жа­лу­ва­ла й гос­тин­ця ме­нi при­нес­ла б, i ви­ши­ла б ме­нi квiт­ка­ми со­роч­ку, i на­ку­пи­ла б ме­нi стрi­чок та квi­ток. Бу­ло ля­жу спа­ти, пла­чу та ду­маю про свою ма­тiр, то ме­нi й сниться моя ма­ти та­кою, як я со­бi її при­га­ду­ва­ла.

Пiдросла я; ме­не один чо­ло­вiк най­няв за няньку за три ко­пи гро­шей та за со­роч­ку на рiк. Гос­по­ди! як я по­мор­ду­ва­лась з йо­го ма­ли­ми дiтьми. Бу­ло ха­зяй­ка по­са­дить ме­нi на ру­ки опецьку­ва­ту ди­ти­ну, а я ще й са­ма опецьок, сли­винь ди­ти­на! Тро­хи не пiд­ве­ре­ди­лась ти­ми дiтьми. Ха­зяї­ни пi­дуть на по­ле, а ме­не по­ки­нуть до­ма з дiтьми. Див­лю­ся я, чу­жi дi­ти бi­га­ють, гу­ля­ють в цi­цi-ба­би, в хре­щи­ка, ку­па­ю­ться, а ме­нi не мож­на й одс­ту­пать од дi­тей. Гос­по­ди, як ме­нi хо­тi­лось по­гу­ля­ти та по­бi­гать! Як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, i я гу­ля­ла б з дiтьми. "Ой ма­мо моя, до­ле моя! На­що ж ти ме­не та­кою ма­лою по­ки­ну­ла?" - бу­ло, ду­маю я. Я ввесь свiй ди­тя­чий i дiв­ча­чий вiк по­не­вi­ря­лась в чу­жiй ха­тi, у чу­жих лю­дей i не заз­на­ла лас­ка­во­го сло­ва.

Стала я дiв­кою й най­ня­ла­ся за най­мич­ку в од­но­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка. Ха­зяїни бу­ли лю­ди доб­рi, та не бу­ло ме­нi вiльно­го ча­су нi пос­пi­вать, нi по­тан­цю­ва­ти, нi со­ро­чок хме­лем по­ви­ши­вать. Од ран­ку до ве­чо­ра ро­бо­та та ро­бо­та, а прий­де нiч, упа­деш на го­лу ла­ву та й зас­неш як мерт­ва. Тiльки поч­не на свiт бла­гос­ло­виться, ха­зяй­ка са­ма ле­жить, а ме­не бу­дить ко­ро­ву доїти та до че­ре­ди гнать. Бу­ло вий­ду на под­вiр'я з дiй­ни­цею - со­ло­вей­ки ще­бе­чуть, аж сад­ки роз­­ля­га­ються, не­бо лед­ве по­чи­нає чер­во­нiть. Я ся­ду доїти ко­ро­ву, а ме­нi здається, що я стою ко­ло при­пiч­ка; в пе­чi па­­лає по­лум'я, а я ви­со­вую гор­щик з пе­чi. Дою ко­ро­ву й сплю. Як­би бу­ла жи­ва моя ненька, во­на б не бу­ди­ла ме­не вдос­вi­та з теп­лої пос­те­лi.