Микола Джеря

Нимидора за­мовк­ла й сха­ме­ну­лась, їй ста­ло чуд­но, що во­на роз­ка­зує за се­бе хлоп­це­вi, кот­ро­го по­ба­чи­ла впер­ше; але як гля­ну­ла во­на на йо­го чор­нi очi, то їй знов схо­тi­лось го­во­ри­ти про свою ли­ху до­лю.

- Яка ти, дiв­чи­но, без­та­лан­на! - ти­хо про­мо­вив Ми­ко­ла. - Чи дов­го ж ти слу­жи­ла в то­го чо­ло­вi­ка?

Ласкавий го­лос за­че­пив Ни­ми­до­ру за са­му ду­шу. "Ой, га­р­­нi ж, ко­за­че, i твої ка­рi очi, гар­нi й твої чор­нi бро­ви! Во­ни ви­­пи­та­ють в ме­не всю щи­ру прав­ду!" - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра та й знов по­ча­ла роз­ка­зу­вать.

- Три ро­ки пос­пiль слу­жи­ла я в то­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка, ще й на ве­сiл­лi в йо­го стар­шої доч­ки за друж­ку бу­ла.

- От, ма­буть, на­да­ва­ли вся­ко­го доб­ра доч­цi? - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Що на­да­ва­ли, то на­да­ва­ли! Батько поїхав на яр­ма­рок i ку­пив скри­ню на ко­лi­ща­тах, здо­ро­ву, гар­ну, зе­ле­ну, з ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми квiт­ка­ми. "Гос­по­ди! - по­ду­ма­ла я. - Ото як­би ме­нi та­ка скри­ня!" Ма­ти спра­ви­ла доч­цi чер­во­нi чо­бо­ти, ку­пи­ла шiсть раз­кiв доб­ро­го рi­за­но­го на­мис­та з срiб­ним ду­ка­чем. Цi­лу пи­ли­пiв­ку ми пря­ли на ска­тер­тi та на ру­ш­ни­ки. Нас­та­ла вес­на. Ми пiш­ли на ле­ва­ду бi­лить ска­тер­тi та руш­ни­ки. Вмо­чаю я руш­ни­ки, розс­те­люю на зе­ле­нiй тра­вi, а в ме­не з очей ка­па­ють сльози. "Ко­ли ж я со­бi, - ду­­маю, - нап­ря­ду на руш­ни­ки, та ще й квiт­ка­ми по­ви­ши­ваю". Чу­жа ма­ти, чу­же щас­тя тiльки жа­лю ме­нi зав­да­ва­ло.

Нимидора за­го­во­ри­ла про руш­ни­ки, про ве­сiл­ля, сха­ме­ну­­лась i по­чер­во­нi­ла, як польова ма­кiв­ка. "Ой гос­по­ди! Що це я вер­зу па­руб­ко­вi про своє ве­сiл­ля!" - по­ду­ма­ла во­на; але гля­ну­ла во­на на Ми­ко­лу, i йо­го чор­нi бро­ви знов ви­ма­ни­­ли у неї усю щи­ру прав­ду.

- Сиджу я пiд вер­бою, сте­ре­жу руш­ни­ки та крадько­ма од ха­зяй­ки ви­ши­ваю хме­лем со­бi со­роч­ку; а на вер­бi сi­ла зо­зу­­ля й по­ча­ла ку­вать. "Не куй, си­ва зо­зу­ле, не ка­жи ме­нi ба­­га­то лiт жи­ти! - про­мо­ви­ла я. - На­що ме­нi мо­ло­дi лi­та та вiк дов­гий, ко­ли я про­жи­ву йо­го в най­мах". Зо­зу­ля пурх­ну­ла з вер­би, а з-за вер­би гук­ну­ла ха­зяй­ка й по­ча­ла ме­не ла­я­ть, що я не гляд­жу ха­зяй­сько­го дi­ла, а роб­лю свою ро­бо­ту.

В Ни­ми­до­ри за­ка­па­ли сльози на снiп жи­та, на пе­ре­вес­ло, i тi сльози на­че вог­нем впа­ли на Ми­ко­ли­ну ду­шу. "Сер­це, ко­­за­че! - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра. - Твоє лас­ка­ве сло­во, твої ка­рi очi чо­гось нi­би ста­ють ме­нi за ма­тiр, за бра­та, за все, за все, що бу­ло ме­нi на свi­тi най­лю­бi­ше, най­ми­лi­ше". Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що їй ста­ло лег­ше на га­ря­чо­му сон­цi чу­же жи­­то жа­ти на од­нiй пос­та­тi по­руч з Ми­ко­лою: не­на­че з не­ба по­вi­яло ти­хим хо­лод­ком зе­ле­но­го гаю.

- Чи доб­ре ж то­бi, Ни­ми­до­ро, те­пер у Ка­ву­нiв? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Де вже во­но бу­де доб­ре в най­мах! Ка­вун чо­ло­вiк доб­рий, та за­те Ка­ву­ни­ха ду­же ли­ха; гри­зе ме­не, як iр­жа за­лi­зо. Як тiльки Ка­вун лас­ка­во за­го­во­рить до ме­не, то Ка­ву­ни­­ха за­раз заг­не ме­нi в батька-ма­тiр. I я бо­юсь йо­го лас­ка­во­­го сло­ва, як ог­ню.

Микола за­ра­нi на­жав ко­пу жи­та й по­чав жа­ти для Ни­ми­до­ри. Вiн врi­зав­ся в жи­то да­ле­ко од жен­цiв i все ки­дав жме­нi жи­та на Ни­ми­до­ри­нi куп­ки. Вiн за­був на той час, що те жи­то бу­ло чу­же.

Женцi вер­ну­ли­ся з по­ля, вер­нув­ся й Ми­ко­ла. Дже­ри­ха на­­ва­ри­ла на ве­че­рю ку­ле­шу. Сiм'я сi­ла ве­че­рять мовч­ки; важ­ка пра­ця од­ня­ла од усiх роз­мо­ву; ма­ти й батько не зга­ду­ва­ли про Вар­ку, а Ми­ко­ла все ду­мав про Ка­ву­но­ву най­мич­ку Ни­ми­до­ру.

- Коли б ви, ма­мо, зна­ли, як чуд­но звуть Ка­ву­но­ву най­мич­ку, - обiз­вавсь Ми­ко­ла.

- А як же її звуть? - зне­хо­тя спи­та­ла ма­ти.

- Нимидора, - ска­зав Ми­ко­ла. - Сьогод­нi во­на з на­ми жа­ла жи­то на ла­ну.

- I справ­дi чуд­но; я б не хо­тi­ла, щоб мою не­вiст­ку так чуд­но зва­ли, - ска­за­ла ма­ти так со­бi, нав­ман­ня. Син змор­щив гу­би, на­су­пив бро­ви й скри­вивсь.

- Чи вий­деш в су­бо­ту на ву­ли­цю? - спи­тав дру­го­го дня Ми­ко­ла в Ни­ми­до­ри на ла­ну.

- Рада б вий­ти, та Ка­ву­ни­ха не пус­тить, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра.

- Та ти не пи­тай її; хоч вис­тав вiк­но, а на ву­ли­цю ви­ходь.

- Може, й вий­ду… по­ба­чу… - ска­за­ла Ни­ми­до­ра. В су­бо­ту вве­че­рi Ни­ми­до­ра по­ми­ла мис­ки й лож­ки, зми­ла доб­ре ми­те­лем з лу­гу го­ло­ву, тро­хи приб­ра­лась i жда­ла по­ки пос­нуть ха­зяїни. Во­на ле­жа­ла на ла­вi ко­ло вiк­на й зу­мис­не тро­хи од­хи­ли­ла ква­тир­ку. Над­во­рi вже зов­сiм по­тем­нi­ло. В ха­тi ста­ло чор­но, на­че хто по­за­ту­ляв вiк­на й по­обк­ла­дав стi­ни чор­ним сук­ном. В вiк­но блис­ну­ли зiр­ки. Ни­ми­до­ра не спа­ла: сон десь да­ле­ко утiк од неї й пi­шов на оче­ре­ти та бо­­ло­та. В неї що­ки па­ла­ли вог­нем, а сер­це ки­да­лось швид­ко, а ду­ша хо­ло­ла од стра­ху. В од­су­ну­ту ква­тир­ку бу­ло чу­ть дi­во­чi спi­ви на ву­ли­цi. Ко­ли це за дво­ром хтось свис­нув раз, по­тiм дру­гий i тре­тiй, Ни­ми­до­ра ти­хе­сенько вста­ла.