Микола Джеря

- Бодай всi на­шi сльози впа­ли на то­го, хто нас роз­лу­чає! Луч­че я бу­ла б ма­ленькою про­па­ла, луч­че б по­не­вi­ря­лась до­вi­ку в най­мах, нiж маю тер­пi­ти та­ке го­ре! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра i по­ча­ла шу­кать со­роч­ки в скри­нi й скла­да­ти їх у мi­шок. Ми­ко­ла вдяг­ся в ко­жух, на­дiв шап­ку, ки­нув у мi­шок скрип­ку, пок­ло­нив­ся до ма­те­рi, по­цi­лу­вав ди­ти­ну i блi­дий, як смерть, сум­ний, як осiн­ня нiч, вий­шов з ха­ти. Ни­ми­до­ра вий­шла слi­дом за ним.

- Прощайте, рiд­нi по­ро­ги, де по­ход­жа­ли мої но­ги! Про­щай, Ни­ми­до­ро! Зга­дуй ме­не, моє сер­це, вiр­ни­ми сло­ва­ми та дрiб­ни­ми сльоза­ми, а я те­бе, до­ки жи­вий бу­ду, до­вi­ку не за­бу­ду.

Надворi бу­ло по­но­чi. Нiч бу­ла тем­на, але ти­ха. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че чор­ною рiл­лею. Ни­ми­до­ра вип­ро­ва­ди­ла Ми­ко­лу за во­ро­та i на­си­лу дiй­шла до ха­ти.

Микола пi­шов на ви­гон, де сто­яли ста­рi вер­би: там йо­го ждав Ка­вун i чо­ти­ри чо­ло­вi­ки, що на­ла­го­ди­лись по­таєнцi втi­кать на са­хар­нi.

Нимидора вбiг­ла в ха­ту, впа­ла на ла­ву, схи­ли­лась на стiл, го­ло­ва упа­ла на ру­ки, i дов­го-дов­го пла­ка­ла i по­би­ва­лась. Га­ря­чi сльози об­ли­ва­ли її ру­ки, ли­лись на стiл, як кри­нич­на во­да ллється з дже­ре­ла на тра­ву. Вже трiс­ки на при­пiч­ку по­го­рi­ли, i тiльки од­на го­ло­веш­ка жев­рi­ла в по­пе­лi, ми­го­чу­чи си­нiм од­лис­ком. Вже в ха­тi ста­ло по­но­чi, а Ни­ми­до­ра все пла­ка­ла. Во­на вип­ла­ка­ла всi сльози, а сон утiк од неї десь да­ле­ко в по­ле.

Коли це од­ра­зу в ха­тi ста­ло вид­но, як удень. Стi­ни, пiч, ле­жан­ка, ко­лис­ка, об­ра­зи - все нi­би об­ли­ло­ся кров'ю. Чер­во­ний свiт ми­го­тiв нi­би хвилька­ми й бриж­жа­ми по стi­нах, тру­сивсь, пе­ре­ли­вав­ся з стiн на сте­лю, на жерд­ку з оде­жею.

Нимидора схо­пи­лась з мiс­ця i гля­ну­ла на вiк­на. Три вiк­на бу­ли нi­би за­вi­ша­нi знад­во­ру чер­во­ни­ми кри­ва­ви­ми хуст­ка­ми. Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що во­на збо­же­во­лi­ла. Од­на­че во­на ки­ну­лась до ко­лис­ки, вхо­пи­ла за бильця ко­лис­ку з ди­ти­ною i рво­ну­ла її так, що всi вiр­веч­ки пор­ва­ли­ся, крик­ну­ла не своїм го­ло­сом i ви­бiг­ла над­вiр. Слiд­ком за нею ви­бiг­ла ста­ра пе­ре­ля­ка­на Дже­ри­ха.

Надворi бу­ло вид­но, як удень: бу­ло вид­но все де­ре­во в сад­ку, всi вер­би, кож­ну гiл­ля­ку, кож­ний збляк­лий жов­тий лис­ток, що те­лi­пав­ся на гiл­лi.

Увесь двiр, са­док, ха­та - все бу­ло за­ли­те чер­во­ним свi­том, нi­би кров'ю.

Нимидорi зда­ло­ся, що го­рить її ха­та, що во­на вже уся па­лає по­лум'ям, що го­рить са­док, го­рять вер­би, го­рить ко­мо­ра, їй зда­ло­ся, що го­рить усе не­бо, що за­па­ли­лась уся зем­ля пiд її но­га­ми.

- Рятуйте, хто в бо­га вi­рує! - крик­ну­ла Ни­ми­до­ра. - Ря­туй­те ди­ти­ну, ря­туй­те Ми­ко­лу! Ма­мо! ря­туй­те Ми­ко­лу, бо вiн про­па­де з тi­лом i ду­шею.

- Бог з то­бою, доч­ко! Це ж не ми го­ри­мо; це по­же­жа десь да­ле­ко на се­лi, - обiз­ва­лась ма­ти, поп­рав­ля­ючи хуст­ку на го­ло­вi.

На се­лi гав­ка­ли со­ба­ки, спi­ва­ли пiв­нi. Десь да­ле­ко бу­ло чу­ти шум та гам, не­на­че пiд зем­лею. Всi лю­ди на кут­ку спа­ли. Нi­де не вид­но бу­ло нi жи­вої ду­шi.

- Мамо, ря­туй­те Ми­ко­лу! - знов зак­ри­ча­ла Ни­ми­до­ра, при­гор­та­ючи ко­лис­ку до гру­дей.

- Де ж Ми­ко­ла? - спи­та­ла ма­ти.

- Помандрував, по­ки­нув нас! - крик­ну­ла Ни­мидо­ра.

- Коли? - спи­та­ла ма­ти.

- Оце тiльки що розп­ро­щав­ся зо мною i вас не зве­лiв бу­дить та й пi­шов у манд­рiв­ку ку­дись.

- Боже мiй, свi­те мiй! Чом же ти ме­не не збу­ди­ла?

- Я свi­ту за слiзьми не ба­чи­ла, я про вас i за­бу­ла. Ста­ра ма­ти за­го­ло­си­ла на ввесь двiр, а за нею й Ни­ми­до­ра, вер­та­ючись у ха­ту з ко­лис­кою.

- Що ж ми те­пер в свi­тi бо­жо­му бу­де­мо дi­яти та ро­би­ти без ха­зяїна? - на­си­лу про­мо­ви­ла ма­ти крiзь сльози.

Нимидора тiльки го­ло­си­ла без слiз: в неї слiз не ста­ло.

А тим ча­сом Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми манд­ру­вав з се­ла, та не шля­хом, а прос­то че­рез по­ле ме­жа­ми. Во­ни всi йшли мо­вч­ки, при­таївши дух i не ог­ля­да­ючись. Вже во­ни вий­шли на го­ру, вже одiй­шли да­ле­ченько од се­ла i дiй­шли до лi­су. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред їх очи­ма ос­вi­тив­ся лiс ле­геньким чер­во­ну­ва­тим свi­том. В се­лi бевк­нув дзвiн на гвалт i жа­лi­б­но роз­лив­ся йо­го гук по по­лi, по­пiд лi­сом. Всi во­ни ра­зом обер­ну­лись на­зад.