Микола Джеря

Рибалки приїха­ли на ли­ман, спус­ти­ли чов­на на во­ду, поск­ла­да­ли усю ри­бальську снасть, здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд i сi­ли са­мi дво­ма ряд­ка­ми. Ота­ман став ко­ло де­ме­на й по­чав пра­ву­вать здо­ро­вим де­ме­ном. Де­ме­но по­вер­ну­лось, не­на­че здо­ро­ва морська ри­ба, зби­ло хви­лю i ле­генько по­вер­ну­ло чов­на од бе­ре­га. Ри­бал­ки вда­ри­ли по во­дi плис­ком ба­бай­ка­ми, i здо­ро­вий чо­вен по­ли­нув по ли­ма­нi, не­на­че пти­ця по не­бу, тiльки по­ки­нув за со­бою дов­гий слiд хвиль та бри­жiв.

- Через тиж­день виїжджай до нас та ви­возь нам хар­чi! - гук­нув з чов­на ота­ман до ха­зяй­ки. - На­шi ку­ре­нi сто­яти­муть на ста­ро­му мiс­цi, на пе­ре­си­пi.

Хазяйка дов­го сто­яла, див­ля­чись на чо­вен, де да­ле­ко бли­­ща­ла бi­ла со­роч­ка на ота­ма­но­вi, не­на­че вiн сто­яв ви­те­са­ний з бi­ло­го ка­ме­ня. По­тiм мо­ло­ди­ця по­вер­ну­ла ко­нi на го­ру й не­на­че схо­ва­лась i зник­ла десь в сте­пу.

Рибалки доп­лив­ли до Ца­рег­радсько­го гир­ла, ми­ну­ли єри­ки, що про­ми­ку­ва­лись че­рез ко­су в озе­ро, i прис­та­ли в са­мо­му гир­лi до кор­до­ну. Там ота­ман по­ка­зав вар­то­вим уря­дов­цям паш­порт, i ва­та­гу про­пус­ти­ли в мо­ре. Чо­вен по­вер­нув за гост­рий рiг пiс­ку­ва­тої ко­си i всту­пив в Чор­не мо­ре, пли­ву­чи по­пiд низьким бе­ре­гом. Че­рез кiлька верс­тов ри­бал­ки прис­та­ли до бе­ре­га i поз­но­си­ли ме­ре­жi, не­во­ди й по­суд на плис­ко­ва­ту пiс­ку­ва­ту пе­ре­сип. Пе­ре­сип бу­ла ду­же плис­ко­ва­та й сла­ла­ся, не­на­че бi­ла стрiч­ка, по­над мо­рем, од­дi­ля­ючи здо­ро­ве со­ло­не озе­ро од мо­ря i од ли­ма­ну. Те озе­ро бу­ло ко­лись за­то­кою мо­ря; морська хви­ля на­си­па­ла вузьку пе­ре­сип i не­на­че греб­лею од­дi­ли­ла здо­ро­ве, на верс­тов двад­цять, озе­ро од мо­ря та од ли­ма­ну. Кру­тий да­ле­кий бе­рег озе­ра, що, ма­буть, був ко­лись бе­ре­гом мо­ря, сто­яв в ту­ма­нi, не­на­че стi­на, вкри­тий зе­ле­ною тра­вою; пiд ним зе­ле­нi­ли оче­ре­ти та осит­ня­ги, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком.

Картина навк­ру­ги бу­ла ду­же ори­гi­нальна. Про­дов­жас­те озе­ро на двад­цять верс­тов вга­ня­ло­ся в степ i бли­ща­ло мiж кру­ти­ми бе­ре­га­ми, не­на­че вкри­те лег­ким про­зо­рим пок­ри­ва­лом з ту­ма­ну. Мiс­ця­ми кру­гом озе­ра, а най­бiльше ко­ло бi­лої пе­ре­си­пi, нi­би то­ну­ли в зе­ле­нiй во­дi ви­со­кi, гус­тi, як лiс, оче­ре­ти та осит­ня­ги, а за пе­ре­сип'ю си­нi­ло Чор­не мо­ре, пiд­нi­ма­ло­ся все вго­ру, зли­ва­лось да­ле­ко з ту­ма­ном на не­бi, з зо­ло­тим свi­том сон­ця, сто­яло нi­би сум­на да­ле­ка чор­на го­ра i не­на­че бу­ло на­по­го­то­вi шу­бовс­нуть всiєю тов­щею i за­ли­ти бi­лу пе­ре­сип, i озе­ро, i зе­ле­нi оче­ре­ти, i ши­ро­кий степ. I мо­ре, i озе­ро, i си­нiй, ви­со­кий йо­го бе­рег i ши­ро­кий степ - все бу­ло за­ли­те га­ря­чим ма­ре­вом i прик­ри­те та­ким лег­ким си­вим ту­ма­ном, що всi су­тiн­ки, всi кольори нi­би зли­ва­лись до­ку­пи. Тiльки звер­ху яс­но си­нi­ло пиш­не, круг­ле, лис­ню­че не­бо. В не­бi кру­ти­лись бi­лi мар­ти­ни й чай­ки, а здо­ро­вi бi­лi з чер­во­ни­ми но­са­ми ба­би, не­на­че ле­бе­дi, вкри­ва­ли ку­па­ми й мо­ре, й бе­ре­ги.

Через узьку пе­ре­сип скрiзь бу­ли про­ко­па­нi єри­ки, цеб­то ка­на­ви, ку­дою цi­ле лi­то йшла дрiб­на ке­фаль з мо­ря в озе­ро жи­ру­вать на плав­нях, а во­се­ни вер­та­лась знов у мо­ре. Ко­ло єри­кiв зе­ле­нiв оче­рет та осит­няг, i, на­че кров, чер­во­нiв си­тий со­ко­ви­тий со­ло­нець. Ота­ман виб­рав мiс­це ко­ло од­но­го єри­ка, де пi­сок за­рiс зе­ле­ною лис­та­тою ча­по­лот­тю та чер­во­ним со­лон­цем, i зве­лiв ста­вить там ку­рiнь.

Рибалки наб­ра­ли су­хо­го оче­ре­ту, збу­ду­ва­ли ду­же дов­гий ота­манський ку­рiнь, за­го­ро­ди­ли за­го­ро­ду для ку­ха­ря, на ку­харський ку­рiнь, за­ко­па­ли в пi­сок па­лi, при­мос­ти­ли зве­р­ху бал­ку й по­вi­ша­ли ка­за­ни. По­тiм во­ни за­би­ли двi па­лi з бан­ти­ною для ко­дол, а де­кот­рi ри­бал­ки пос­та­ви­ли для се­бе ма­ленькi оче­ре­тя­нi ят­ки, в кот­рих мож­на бу­ло тiльки си­­дi­ти або ле­жать; по­тiм ви­ко­па­ли ка­би­цю, чи пiч, для ка­за­на з смо­лою, кот­рою ма­за­ли ме­ре­жi; пос­та­ви­ли ме­чет, це­б­то пiч для хлi­ба. Це все ста­но­ви­ще з ку­ре­ня­ми, оче­ре­тя­ни­ми ят­ка­ми. з ме­че­том, з ка­би­цею, з ко­дiльнею, з ку­ха­р­сь­ким ку­ре­нем за­га­лом зва­ло­ся ку­ре­нем. Ча­сом один хо­зя­їн мав два або й три та­ких ку­ре­нi i нас­та­нов­ляв на кож­ний ку­рiнь оп­рiч­но­го ота­ма­на.

Хазяїн по­за­би­вав ряд­ка­ми пiд­те­чi для ме­ре­жi та не­во­дiв. Ко­са вкри­ва­лась ят­ка­ми, нi­би ха­та­ми. Со­ба­ку пус­ти­ли на во­лю, а пiв­ня прив'яза­ли в оп­рiч­но­му ма­ленько­му ку­ре­нi. На мерт­вiй ти­хiй пе­ре­си­пi за­веш­та­лись ри­бал­ки; заб­ли­щав огонь пiд ка­за­на­ми, за­си­нiв гус­тий дам з ме­че­та та з ка­би­цi. За­во­ру­ши­лось людське жит­тя на мерт­во­му бе­ре­зi.