Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Капітан немовби й не бачив мене. Всю його увагу поглинули редиска й маслини. Потім він узявся до картопляної салати.

Ну як мені з ним поквитатися? Здивовано я відзначив, що мені зовсім не хочеться квитатися з ним. Я хотів думати про Ровену, а не про ту чортзна-колишню історію. Де він у дідька взявся тут із своєю гидкою пикою! Та й що я можу з ним зробити? Не можу ж я отак із доброго дива вбити його на оцьому стільці, де так недавно, заледве місяць тому, сиділа Ровена й любов до мене світилась у кожному погляді її карих очей! Але ж і не можна так ганебно зрадити своє минуле, пропустивши цю нагоду зовсім.

Мені принесли першу страву, суп, саме коли офіціант прибирав зі столу тарілочки від капітанової закуски. Я повільно налив собі в тарілку супу. А йому подали на перше якесь густе жирне вариво. Капітан добре знайомим мені рухом заткнув серветку за комір і взяв ложку веснянкуватою рукою. Мені раптом шибнула до голови одна думка. Цікаво, чи він чогось навчився відтоді, коли ми пливли на «Золотому леві»?

Ні! Він сьорбав суп так само гучно. Я взяв ложку й теж сьорбнув точнісінько як він. Мені ту мить майже в’явки привиділись за столом старший помічник і механік. Капітан поклав ложку і втупився в мене так самісінько, як тоді, багато років тому. Придивившись, він начебто почав мене впізнавати.

— Дивне місце для зустрічі, — промовив я, насилу стримуючи недоречний сміх.

— З біса дивне, — погодився він.

— Ви мене впізнаєте?

Він замислився. Видно, спогад був іще невиразний.

— Десь я вас, здається, зустрічав, — визнав він, пильно дивлячись на мене.

— Ще б пак! — сказав я, стукаючи пальцем по столі. — Ви ж мене хотіли відпровадити на той світ!

— А!.. — вирвалось у нього. Він знову взяв ложку й зразу ж поклав її. По скатерці розпливлася пляма.

— Так. Тепер я вас упізнав. Ну, не гадав я, що побачу вас іще.

— Он як! — озвавсь я.

— Ви ж той самий хлопчина, еге?

— Той, що ви його втопили, — відповів я якомога холодніше, суворіше й злостивіше.

Він скривив уста й похитав повільно головою:

— Е, ні. Я не вірю в привиди. Та ще й такі, що перекривляють старших. Але як же ви видобулись із тієї комірчини? Ви, певно, ще встигли сісти в другий човен, еге?

Я покрутив головою. Неначе слід було б сподіватися, що те його спантеличить, та де там!

— Є такі типи, — сказав він, — що їх нізащо на світі не втопиш. Уже чого-чого, а цього мене війна навчила.

— Однак ви старалися з усієї сили…

— Та, знаєте, бувають такі антипатії, — промовив він, ніби виправдуючись. Тоді похмуро засміявся й знову взявся за ложку. — Господи боже! Як мені остогидло тоді ваше обличчя за столом! Та що там остогидло! Мене з душі вернуло від вас!

От я цього разу таки спантеличився.

А він крутнув ложкою: їжте, їжте, мовляв, не соромтесь, потім додав:

— Та цього разу вже якось витерплю, — і спокійнісінько доїв свій суп.

— Ах ви, старий душогубе! — не стримавшись, вигукнув я й зразу засоромився.

— Ет, облиште, — буркнув він, смачно плямкаючи. Тоді відсунув тарілку, старанно витер губи серветкою й звернувся до мене несподівано приязно — Ви, я бачу, в хакі, як і всі. Отже, минулося ваше панство? Тільки чого це вас не зробили офіцером, містере Блетсуорсі?

— Я сам не схотів.

— Ну, це як на чий смак… І, я бачу, в вас уже й квиток — червона нашивочка…

— На тому тижні їду.

— Я б не витримав у окопах, — признався він. — Я радий, що туди не попав.

Бог зна, де поділася наша ворожнеча. Розвіялась нінащо. Ми розмовляли, як давні знайомі, що випадково зустрілися після довгої розлуки. Його нехіть ворушити минуле перемогла.

— Що ж ви тепер робите? — спитав я.

— Секретне завдання, — відповів він. — Судно-пастка. Ловимо підводні човни, часом міни тралимо. Непогано виходить.

— І вам подобається така служба?

— Іще б пак не подобалась! Я полюбив її! Пробувши стільки, можна сказати, на побігеньках, розвозивши ті проклятущі пакунки по всьому світу… Про мене, хай би ця війна ніколи не кінчалася! Чи хоч доти, поки вони мене на дно пустять… О, я б міг вам дещо розказати! Та тільки не вільно, військова таємниця.

Повагавшись хвилинку, він наважився мені довіритись. Перехилившись до мене через стіл, він хрипко прошепотів мені в обличчя: