Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Одного закопав на тім тижні… — Потім знову випростався й закивав головою, всміхаючись добродушно й приязно. — Зринув ярдів за півста від нас. Добру годину гнався за нами, вистромивши перископа, та сигналив нам. Ми стріляли в нього зі старої рушниці, мовби знавісніли з переляку, потім таки спустили прапора. Він двічі обійшов довкола, обдивився нас гаразд, тоді зринув. Шмаркачі зелені! Але в нас таки справді був зовсім невинний вигляд. У нас є гармата, але люк перед нею затягнено брезентом, пофарбованим на колір борту. Ми його й не знімаємо, стріляємо просто крізь брезент, а потім щоразу затягаємо люк новим. Німець і незчується, як уже бульби пускає. Ми стріляємо, такими невеличкими суцільними набоїками, вони пробивають обшивку, як папір. Господи! Як той німак сторопів! Допіру був цар і бог, тільки-но підняв рупора щось нам скомандувати, коли ж раптом човен під ним каменюкою йде вниз, а він у воді тріпочеться! Той брезент у нас на люкові щоразу спалахує від пострілу, і те, мабуть, збило його з пантелику. Певне, подумав, що в нас щось вибухло або ж загорілося. Човен його тоне, а він на нас витріщається. Вже поринає, а вода кругом так і кипить — повітря з човна булькотить… Сміхота! Я давно вже так не сміявся!

Він вимовив ті слова навіть не всміхнувшись, але видно було, що він дуже задоволений із себе.

— О, я б вам міг багато дечого розповісти, — сказав він. І почалося!

Я, видно, цікавив його виключно як слухач. Він розказував мені про всілякі хитрощі та підступи, що на них зійшла війна з підводними човнами. Спершись ліктями на стіл, він вимахував ножем та виделкою. А я, слухаючи його, бачив, як ніколи виразно, що острів Ремпол справді розповзся по всій земній кулі, поглинув її. Перед лицем такої самовдоволеної кровожерності я не міг ні слова сказати на захист цивілізації. Я бачив перед собою істоту, чиє єдине світле відчуття була радість перемоги — брутальної перемоги самця над покірливою купленою жінкою або ж перемоги над ошуканим, піддуреним ворогом, що гине перед очима. Хто ж із нас справжня людина — він чи я? Хто з нас божевільний — я чи він?

На вулиці ми попрощались удавано тепло.

— Бувайте! — сказав він.

— Бувайте! — відказав я.

— Щасти вам! — побажав мені він.

— Хай бог щастить, — відповів і я, не дуже задумуючись, чи зичу того йому, чи першій міні, що на неї він наткнеться.

Мене так приголомшила ця безглузда зустріч і нове усвідомлення жорстокості життя, що я повернувся до казарми, як очманілий. Цей чоловік колись давно відібрав мені рештки віри в життя, вкинув мене в божевілля, в страшне маячіння про острів Ремпол; і ось він знову явивсь мені, розчуленому прощанням із найріднішою в світі людиною, щоб упевнити мене, що острів Ремпол — то лиш досить беззуба карикатура на жорстоку дійсність. Де ж тоді той бог, що його витворив мій покійний дядечко, на втіху моїй тендітній юній душі? Того вечора, по дорозі до казарми, мені здавалось, наче в тому високому, всипаному підсліпими зорями темно-синьому небі над примарним нічним Лондоном має панувати бог із таким самим невблаганним обличчям, як у старого капітана — бог звірячого тріумфу й нещадної впертості. Замордувати до смерті беззахисного юнгу — це було б якраз у дусі такого бога. І ось під владою того бога, що не знав жалю, під владою бога зненависті я мусив залишити свою кохану й наше маленьке, кволе дитя, а сам мав, наче віл під обух, їхати на фронт до Франції.

Отак думаючи, плентавсь я до своєї в’язниці. Раптом забахкали ракети, попереджаючи про повітряний наліт. Спершу десь далеко на сході залящали постріли зенітних гармат; скоро те лящання огорнуло мене кругом, аж у голові гуло, і врешті все довкола, вся земля до самого неба наче сповнилася того грізного грому.

Людей кудись наче вітром позмітало з хідників, а я йшов собі далі, не поспішаючи й не шукаючи, де б сховатися, і розмовляв із якимсь уявним супротивником.

— Доведеться тобі вбити мене, — казав я, — бо сам я вмирати не збираюсь! Я буду триматися за життя зубами, тварюко! Триматися до останку! А коли ти зважишся доторкнутись до Ровени — ти ж її раз уже мало не довів до смерті, — коли хоч на волосинку покривдиш її або нашу дитину, я тобі…

Я зупинивсь, не знаючи, чим йому погрозити, й посваривсь кулаком на мерехтливі зорі.

Лише три години тому Ровенина рука обіймала мене, ми сиділи й шепотілися про своє. Не йнялося віри, що десь у цьому гримучому, ревучому, злостивому світі спить Ровена, ще зі сльозами розлуки на віях, така тендітна й така відважна, а в обіймах у неї безтурботно заснуло наше дитя.

8 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ В БОЮ