«І навіщо я повертався з Америки?» — примовляв я сам до себе.
Командир стояв біля мене й не спускав із ока свого годинника.
— Ну, готові? — спитав він нарешті.
Я поправив на собі патронташ.
— Уже час, — сказав командир, і ми разом видерлися з окопу. Було вже досить видно, небо на сході червоніло. Поле довкола не мало неначе ні кінця ні краю. На обрії попереду в синій імлі заблискали рясні вогники ракет та гарматних пострілів. Наші набої здіймали в тій імлі стовпи диму й пилюки. Згинаючись під тягарем спорядження, ми насилу йшли по поритій землі вперед, на невидимого ворога. Це й називалось атакою, хоч ми скоріше скидались на носіїв, ніж на вояків, що йдуть в атаку. Згорблені, понурі, ми ніби втікали від чогось, а не наступали. Фігурки кольору хакі, освітлені холодно-синявим пораннім світлом, розсипались по полю нескінченним рухомим візерунком. Обминаючи вирви та калюжі, солдати порушували шикування, подекуди збивалися в купки.
Наш маленький крамар-капітан, що спершу йшов поруч мене, раптом побіг уперед, до одної такої купки. З його жестів я зрозумів, що він наказує їм розсипатись. Якусь хвилину я бачив п’ятьох солдатів, що повільно йшли вперед, і офіцера, що тюпав поруч, махаючи рукою. Потім серед них неначе щось звідкись упало й сліпуче спалахнуло. Розітнувся оглушливий вибух.
Мене вдарило чимсь мокрим. П’ятеро солдатів щезли. На тому місці не було нічого, тільки клубочився й ріс угору чорний стовп диму й землі. А довкола розкидало криваве лахміття, уламки зброї, тремтливі шматки людського м’яса, що якусь мить іще ворушились, мовби живі. Я спинився, ноги мені враз замліли. Я захитався, мене нудило.
Оглушений, розгублений, стояв я на бойовиську й плакав. У голові невиразно зринули капітанові слова, що єдиний шлях звідси — на схід, через ворожі позиції. І я пішов далі. Не знаю, чи довго ще я йшов. Здається, я хлипав, наче перелякана дитина.
Раптом мені щось підбило ноги, і я впав. Мене наче вдарило по ногах залізним ломом.
— Прокляття! — вигукнув я. — Мене вбито!
Отже, наші надії одурили нас…
Мій дитячий розпач змінився на лють. Кленучи бога й свою долю, я покотився кудись униз і опинивсь на дні круглої ями. Над її краєм пропливли голови в шоломах. То були солдати з нашої четвертої роти, що наступали другою лінією. Вони проминули мене й щезли з очей.
Напевне, я на якийсь час знепритомнів, тоді знову очуняв. У тій ямі я був неначе зовсім безпечний, хоч бій кипів за якийсь фут над моєю головою. Раз у раз по краях моєї вирви злітали вгору фонтанчики пилюки. Я перевернувся на спину, тоді, обдивившись довкола й переконавшися, що моя схованка досить глибока, сів і став розглядати свої поранення. З одної литки сочилася кров, зате друга нога була перебита. Але все ж мене не вбило.
Я задумався над своїм становищем, а по суті — над усім своїм життям.
Отже, я пішов до війська задля цієї однієї хвилини. Служба моя скінчилася. Задля цього мене везли з Америки, навчали, споряджували. От безглуздя!
Високо-високо над бойовищем рожевіло передсвітнє небо, й рівна смужка хмар блищала розтопленим золотом.
Ніщо мені спершу не боліло, тільки як ворушив перебитою ногою, то аж млосно ставало. А серце горіло обуренням. Оце задля такого народитися на світ! Задля такого жити!
— О глупото! — вигукнув я, звертаючись до цілого всесвіту. — Чим іще ти мене почастуєш, перше ніж зовсім доб’єш?
9
МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ВТРАЧАЄ НОГУ
А ось чим: я пролежав у тій ямі півтори доби, потерпаючи зі страху та муки. Я майже нічого не пам’ятаю з тих нескінченних годин спраги, болю та гарячки. Вони були справді нескінченні. Цілу вічність я мучився, западав у непритомність, оживав знову.
Незабаром до моєї ями заповз іще один тяжко поранений солдат із четвертої роти. Йому прострелило плече, а поки він шукав, де сховатися, в нього влучило ще кілька куль із кулемета. Доповзши до моєї ями, він скотився вниз уже зовсім знесилений. Стягши з себе протигаза, він попросив води, але не мав сили навіть напитись, коли я подав йому баклагу. Він поволі спливав кров’ю. Вид йому посірів, він лежав нерухомо й не відповідав на мої слова, тільки час від часу хрипко шепотів: «Води». По мундирі його чорними плямами розповзалася кров. Невдовзі він скрикнув здушено, схлипнув і застиг. Лежав далі тихо, нерухомо, з розтуленим ротом; передсмертного харчання я не чув і не знав, коли він умер.
Потім з’явився ще один із наших, трохи знайомий мені, поранений зовсім легко. Він скотився згори просто на мене й, захеканий, скулився поряд, витираючи піт із лиця. Хвилину дививсь на обличчя мертвяка, тоді відвернувся.
— Пшик вийшов із атаки, — сказав він. — Половину наших убито. — І назвав кілька прізвищ. — Я німаків і в вічі не побачив, — додав іще.
Зовсім поряд вибухнув набій; ми здригнулись і якусь хвилю лежали мовчки, зіщулившись, наче нас могло ще вбити тим вибухом.