Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Ми стояли навпроти себе, трохи зніяковілі. Мені вже вгадувалися за маскою з бинтів знайомі риси. Постава голови в нього була та сама, муштра її не змінила. Наче змовившись, ми посідали на веранді й розбалакалися. Ми були в шпиталі ніби в’язні, й нам лишалось або помиритися зовсім, або ж посваритися знову й розійтися назавжди. Друге було б куди нудніше.

— Ви ж, здається, поїхали на Золотий Берег? — спитав я.

— Мені в Кросбі й Мітчесона вже непогано велося, відповів він, — та війна всі карти перемішала. У мене таки був, чи ще й тепер є, якийсь хист до комерції, й у західноамериканських джунглях йому теж знайшлося застосування. Я непогано поставив рекламу, і хоч то була новина для старої фірми, але вона себе виправдала.

— А далі?

— Підчепив черевний тиф у Салоніках. Потім був агентом в Італії, поки не оклигав зовсім і не повернувся до стройової служби. А тоді — оце от, за три дні до оголошення перемир’я.

Він докладно розповідав мені про свою військову службу та про плани на майбутнє й дедалі більше ставав схожий на давнього Гревза, що його я не бачив майже шість років. Я сам дивувався, що досі не впізнав його попри всі бинти. Робота в Італії була йому надзвичайно корисна, запевняв він мене. Він там дізнався про багато дуже цікавих і цінних речей, що потім може йому стати в великій пригоді. Тепер йому не терпілося вирватись із шпиталю й узятись за діло. Лікарі сказали йому, що спотворений він не буде.

Він лишився таким самим оптимістом, як і був, і щиро вірив, що тепер можна буде, як ніколи, швидко забагатіти. Він, правда, завжди в те вірив. «Узявшись як слід, — казав він, — можна всього добитись», — і ці його слова теж були мені знайомі. Навіть воєнна руїна немовби надихала його. «Ми перебудуємо самих себе і весь світ», — нахвалявся Гревз. Він так мало змінився, що мені аж чудно стало на думку про ті зміни, що сталися зі мною; але я зовсім сторопів, почувши від нього, що й я майже зовсім не змінився: він упізнав мене відразу, тільки-но я прибув до шпиталю.

— Фасад, може, й не змінився, — відповів я, — але всередині я зовсім не той, життя добре пошарпало мене.

Він не важився розпитувати мене, що ж діялося зі мною ці роки, а про те, в якому полку я служив та як мене поранено, він уже знав. Ми довго уникали будь-якої згадки про наше оксфордське життя. Але та делікатна тема, видно, весь час крутилась йому на язиці, й він урешті таки зачепив її:

— Ви знаєте, два місяці тому я був у Оксфорді. Перед останньою моєю операцією.

— Ну, і як він вам здався?

— Начебто менший, ніж був. І куди пожвавленіший, ніж я годен був собі уявити. Безліч повоєнних студентиків із вусиками щіточкою… Я бачив і вашу Олівію Слотер.

Я запитливо гмукнув.

— Вона вже заміжня. Мати її все торгує в своїй крамничці. Олівія вийшла за різника, що держить крамницю на розі Летмір-лейн. Усього за кілька місяців по вашому… від’їзді. Може, вона завше мріяла про нього. То, по-моєму, її мати хотіла накинути її вам. А втім, не знаю. Одно слово, вона одружена з різником. Такий кучерявий хлопчина, «кров з молоком», у синьому фартусі, крамниця з мармуровим прилавком, скрізь червоні ковбаси висять. У неї завше був простий смак, і я певен, що з ним вона щасливіша, ніж могла б бути з вами чи зі мною. Він її ніколи не ідеалізував.

Гревз замовк. Я засміявся:

— А я тільки те й знав… Ну, розповідайте далі. Отже, вона живе з різником.

— Але лишилась така ж делікатна. Казала, що мусить завше затикати пальцями вуха, як її чоловік коле свиню.

— То ви з нею розмовляли?

— Авжеж. Вона сидить у крамниці за таким бар’єрчиком, веде книги. Дуже зраділа, побачивши мене. Зовсім не сердиться за… ні за що. Каже: «До мене багато наших давніх покупців заходить». Ще й спитала, чи був я в материній крамничці.

— Ну, і ви були?

— Та що ви! Я старої завше недолюбляв.

— А діти в неї є?

— Троє чи четверо. Під час війни вона вела крамницю зі своїм дядьком, а чоловік, приїхавши у відпустку, колов свиню чи там дві і таке інше. Дітки дуже гарні, такі, знаєте, рожеві та золотоволосі. Здоровенькі, як уся їхня порода. Але не такі жваві та бистроокі, як ваш малюк.

— Але вона таки справді була гарна, еге, Гревзе?

— Е, вона трохи розпливлася. Тепер вам було б куди важче ідеалізувати її.

— То, кажете, зраділа вам?

— І про вас питала. А де, каже, той ваш товариш, що відкрив був книгарню вдвох із вами?

— Як ви гадаєте, вона розповідала про нас своєму чоловікові?

— Ані слова. То була надто складна історія, пояснити важко, а в неї нахил до простого. Вона, може, сама ніколи як слід не розуміла, що ж сталося.

— Отже, приховала все?

— Просто забула. Спростила все й забула, бо пам’ятати все те було обтяжливо й не дуже приємно. Вся та історія практично мала для неї вагу хіба як можлива причина сварки з чоловіком, а більше ніякої. Вона, мабуть, викинула все з пам’яті перше, ніж ви поїхали з Оксфорда.

— Кажуть, пам’ять людська не менш перебірлива, ніж шлунок.