Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Було воно тепло-каре й виглядало зі складної системи бинтів, що а неї стирчала вгору ціла копиця каштанового волосся, а вниз — густа рудувата борода, над якою червоніли рухливі губи. Моя особа, видимо, являла для того ока нездоланну принаду. Чоловік, що йому належало те око, лежав у одній палаті зі мною. Він весь час крутився біля мого ліжка та забалакував до мене, а око тим часом світило на мене, мов ліхтарик. А прокинувшись уночі, я помічав не раз, що той чоловік сидить у своїй постелі, підібгавши ноги й повернувши голову так, щоб його око могло бачити мене — я лежав за кілька ліжок від нього.

Я охоче відповідав йому, коли він про що-небудь питав мене. Поранений він був не тяжко і вже зовсім видужував. Скалка з гарматного набою обдерла йому майже всю шкіру з лоба разом з одною повікою, якимсь чудом майже не ушкодивши ока — того, другого, що ховалось тепер під бинтами. Незабаром воно мало виглянути на білий світ, і його пара тоді не буде вже світити так самотньо. В того чоловіка ще й права рука була в черезплічнику. Тим самим набоєм йому трохи не відірвало всіх пальців. Хірурги спромоглись їх урятувати, однак, можливо, давня гнучкість до них так і не повернеться. Поліфем — так я подумки називав того чоловіка — дуже наполегливо вчився писати й малювати лівою рукою. «А як приємно буде поголити все оце, — сказав він, — коли знімуть пов’язку!» Він твердо вірив, що всі ми, поранені на війні, будемо довіку оточені шаною й турботою всього людства, але не хотів, як він казав, жити довіку чужим коштом. Я знав, що він у тиловому шпиталі вже домовлявся з одним пораненим заснувати на паях рекламне агентство. Отож йому дуже треба було могти писати й хоч трохи малювати.

Ми часто подовгу з ним розмовляли, і щоразу він кінчав розмову якось нерадо. Після того як ми вперше поділилися своїми фронтовими враженнями й нещастями, він говорив здебільшого про всякі дрібниці, але щоразу з таким виглядом, наче не доказував чогось вельми важливого.

Якось Ровена, що відвідувала мене дуже часто, принесла мені показати нашого малого. Я того дня тільки почав ходити на милицях і вельми радів обіцяному мені чудовому протезові — мене запевняли, ніби на ньому я ходитиму так, що каліцтво моє буде майже непомітне. Протез той коштував дуже дорого. Я вже настільки змирився зі своїм нещастям, що щиро пишався й тішився з того, як я буду користуватися тим пристроєм із пружин та корку, — насправді він, звичайно, не виправдав і половини тих сподівань. Я навіть показав Ровені креслення протеза, що їх мені дали подивитись.

То був дуже радісний для мене день. Ровена була на диво гарна й ніжна, і війна та всі злигодні життя видавались безмежно далекі від нашого квітучого, жвавого сина. Він уже спинавсь на ніжки й щось лопотів по-своєму. Він був чарівний, утішний, кумедний, одно слово — гідний заздрості. Він був безмежно рідний мені. Він нібито позбавив мене мого егоцентризму й сам став центром мого життя. Ми довго сиділи на веранді, й мені так не хотілось прощатися, що я, шкандибаючи на своїх милицях, провів Ровену аж до брами.

Повернувшись на веранду зібрати залишені там книжки та папери, я побачив, що Око чекає мене. Весь час, поки ми сиділи з Ровеною на веранді, Поліфем спостерігав нас іздалеку. Ровена спитала мене:

— Хто то такий?

— То Щоденний Спостерігач, — відповів я. — Він підбирає крихти фактів, що їх упустило всевидюще око.

— А нехай собі дивиться, — вирішила Ровена, — коли йому від того хоч трохи легше.

Тепер, коли я, провівши її, вернувся на веранду, він підійшов до мене й сказав:

— Я дуже радий бачити вас таким щасливим, Блетсуорсі.

— Спасибі, — відповів я вдячно, бо людей, що радіють із чужого щастя, можна зустріти куди рідше, ніж тих, що співчувають чужій біді.

— Справді, мене це дуже, дуже тішить.

— І мені приємно, що я вас потішив.

— Справді, — не вгавав він. — Бо я, розумієте, маю ще особливі підстави зичити вам добра.

Я мимоволі насторожився й запитливо глянув на нього.

— Я винен вам дуже багато. І взагалі завинив перед вами.

В його мові й жестах я вловив нараз щось знайоме. Три тисячі фунтів, не рахуючи відсотків.

— Лайолф Гревз! — вигукнув я.

— Авжеж… — і він замовк, чекаючи, що я скажу.

— Три тисячі золотих фунтів і мою золотокосу дівчину… Ну, її-то я вам ладен подарувати.

— Ще б пак, — сказав Гревз, скинувши головою в бік шпитальної брами, що за нею допіру зникла Ровена.

Я ніби забув, що й на ньому жадав колись помститися. Я розумів, що щасливіший за нього, а отже, не було чого й переслідувати його.

Затискаючи під пахвою милицю, я простяг йому руку й сказав:

— Який же я тоді був зелений!

— А я зі своїми маячними планами! Але я дістав добру науку.

Ми подивились один на одного.

— А тепер на кого ми схожі!

— Гарні, нівроку!

— Ну, й чого ми навчились і чого добились на цій війні?