Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Як стемніє, я поможу тобі вибратись, — пообіцяв він, коли я показав йому свої рани. По-моєму, він зрадів, що має якийсь привід лишатись тут, у ямі, а потім вернутись до окопів. Бо теоретично він повинен був іще наступати. Він поставивсь до мене по-братньому й доволі вправно забинтував мою перебиту ногу. Але тієї ночі німці так освітлювали нічию смугу ракетами й так прочісували кулеметним вогнем, що ми не зважились виповзти зі свого сховку. Раз мій товариш поткнувсь був нагору, та й вернувся.

Нам дуже допікала спрага. Я розлив половину своєї баклаги, силкуючись напоїти вмирущого, що лежав тепер задубілий поруч нас. А живий мій товариш усе говорив про те, щоб ізняти баклагу з котрого-небудь убитого, але вилізти для того так і не зважився.

Другої ночі стрілянина вщухла, і ми поповзли до окопів, що з них вирушили в атаку. З обох моїх ніг мені не було жодної користі, бо коли я спробував зігнути навіть не перебиту, з неї потекла кров. Отож я мусив повзти на самих руках, за кожним спалахом ракети припадаючи до землі й прикидаючись мертвим, щоб не помітив який-небудь надто пильний німецький снайпер або кулеметник. Товариш мій повз поруч мене, але помочі з нього було мало, хіба що не так страшно вдвох.

Ми натрапили на наш окоп зовсім випадково: несподівано я зваливсь у нього сторч головою, і мене трохи не прохромили багнетом, узявши за німецького розвідника. В окопі була вода й люди, що помогли нам. То були стрільці з дев’ятого дауншірського полку, що прийшли на поповнення наших недобитків.

На ранок десь узялись ноші, й почалась важка, повна мук подорож назад до нормальнішого світу. Зціпивши зуби, я думав про Ровену. Витерплю все, щоб жити для неї. Мене пронесли на ношах окопами, винесли нагору, на відкрите місце, і врешті поклали при дорозі чекати санітарного повоза, що приїхав тільки через півдня.

Промучившись довгі години, чи то роки, я нарешті попав на фронтовий перев’язувальний пункт. Там мене нашвидкуруч підлатали й повезли далі. Знову санітарний повіз, евакопункт, поїзд — повільний, мов черепаха, санітарний поїзд, що чахкає натужно, щогодини зупиняється, без кінця маневрує на станціях; нарешті шпиталь, де мені відтяли розтрощену ногу по коліно.

Отак, скалічений і душевно спустошений, я повернувся до Англії, до Ровени.

10 НІЧНИЙ БІЛЬ

Коли тіло твоє нескінченні години лежить прикуте до ліжка, приречене на невтамовний біль у нозі, що її вже нема, коли сон і спокій, здається, втекли від тебе назавжди, а про майбутнє життя каліки не хочеться навіть думати, — дух твій тоді блукає навмання безмежним усесвітом, забутим від бога. Бо тепер, видно, вже останні рештки дядечкової віри вивітрилися з мене, і мені доводилось пристосовуватися до світу, де все було байдуже й вороже до мене — від гною в моїй рані до найдальшої зорі. Я не був самотній у своїй зневірі, бо та наївна віра, як я бачив, уже вмирала в усьому світі. По-моєму, все моє покоління ніколи не вірило по-справжньому. Однак обставини мого життя виявили мені те яскравіше, ніж іншим людям.

В цій безмежній пустелі простору й часу нема ніякого доброго, милосердного бога, нема ніякої предковічної людяності. Всі ми, певне, погодились би на тому.

І все ж добро існує.

Існує ж щось поміж мною й Ровеною. Може, воно нетривке, зникоме. Та однаково, воно існує — між нами й довкола нас. Воно — це не я й не вона, це щось відмінне від нас обох, чуже всякому себелюбству, краще за нас обох. Одно слово — це любов.

І ще іноді крізь зовнішню оболонку речей проступає щось таке, що підносить їх — принаймні в наших очах — над усіма муками, жорстокістю, глупотою, страхом та боягузтвом. Бувають такі хвилини споглядання високої краси, і в великій музиці буває щось таке, що Старий Капітан із усією його люттю й ницістю видається малий і безсилий. Навіть я, жалюгідний хробак, бачив той відмінений світ і знаю його велич.

І взагалі я ще не хотів умирати. Моя звага, моя мужність іще не вичерпалися до дна, і десь, не в мені, а десь, я сам не знаю де, є ще добре джерело, що з нього вони увіллються в мене.

Любов, краса, мужність. То заради них я зціплював зуби й стискав кулаки в години найтяжчої муки.

У ті довгі години самотності й терпіння дух блукає навмання безмежним усесвітом, але може врешті повертатись до тебе ні з чим, і все ж спочивати, немов знайшовши своє.

Та й чи можуть коли ті мандри скінчитись інакше?

11 ДРУЖНЄ ОКО

У шпиталі біля Рікменсворта, куди мене відвезли після ампутації, я став помічати, що за мною безупинно стежить чиєсь око.