Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Річ у тому, що життя дає забагато поживи таким головам, як наші, — відповів він. — І доводиться хоч-не-хоч кидати дорогою більшу частину можливого нашого вантажу. Гадаю, колись навчаться якоюсь операцією збільшувати черепну коробку, щоб мозок міг вирости ще та вмістити більше. Вмістити все на світі. Хто знає? Мені казали, що в далекому майбутньому така річ цілком можлива. Але тепер практично наймудріші ті, хто вміє спрощувати. А вона була, є й буде така. Коли вже не можна відкинути трудного, треба принаймні пристосувати його до себе, причепурити або хоч прикрити чимсь. А ускладнювати та утруднювати собі все… Навіщо воно? Я, властиво, теж практична людина, Блетсуорсі. Адже треба жити, ходити по землі, робити своє діло, хоч би який тягар лежав на душі. Яка людині з того користь, коли вона думатиме про весь світ, а своє маленьке діло занедбає? А всі оті великі проблеми — то зайвий вантаж; у кращому разі вони тільки будять надмірні й невиразні жадання, що неминуче призводять до розчарування й незадоволення життям.

— Але що ж діяти тому, чий розум не вміє відкидати?..

— Так, ваша правда, це вже складніша річ…

— Що діяти, коли не можеш не думати про все, не силкуватись давати всьому лад у своїй голові? Адже ж навіть коли ви відкидатимете всілякі складності, навіть коли вони якийсь час не тривожитимуть вашої думки, однаково ж вони існують довкола вас, насуваються на вас чи принаймні крутяться побіля вас. Може, їх не так легко відкинути, як ви гадаєте. Скажімо, в пана різника могла влучити куля або в дитячу кімнатку на Летмір-лейн могла впасти бомба. От ви дбали про своє маленьке діло на Золотому Березі, та й що з нього вийшло, з того вашого діла, як вибухла війна? Мене навіть до війни тривожила доля всього світу, я боявся за нього й бунтував, а ви, кажете, силкувалися розважливо спрощувати все…

— Скільки міг.

— А тим часом нас спіткала однакова доля, тільки що вас у руку влучило, а мене в ногу. Чисто випадкова різниця.

— Ну, а ви що робили до війни?

— Подорожував. Побував багато далі вашого Золотого Берега. І принаймні на війну пішов із відкритими очима.

— А яка в тому перевага? А втім, не будемо сперечатися, — сказав Гревз.

Потім я почав розповідати йому про острів Ремпол та всі мої пригоди, описані в цій книжці. Він слухав зацікавлено, часто перепитував мене. Може, розповідав я не зовсім так, як пишу, бо то була моя перша спроба передати свої вражіння — запевняю вас, не дуже легка справа. Може, нікому іншому я б усього цього й не розповів, і воно помалу затерлося б у моїй пам’яті, як, певне, забулись мільйони подібних історій, хоч люди, що переживали їх, живуть іще й досі.

12 ЗНОВУ МИР

Я був радий поновити своє знайомство з Лайолфом Гревзом, воно мене підбадьорювало. Ми якось від природи пасували один до одного, і підсвідомо я завше відчував, що мені його бракує. Обидва ми змужніли, досвід та невдачі багато чого нас навчили, однак ми зберегли ті риси нашої натури, ті наші відмінності, що доповнювали одна одну й що живили колись нашу дружбу. Я був, як і перше, вразливий і не дуже самостійний, а він, як і перше, був певний своєї надзвичайної практичності й нестримно заповзятливий. Для нього була дуже характерна й та ідея хірургічного розширення людського черепа, щоб він міг більше вмістити, і його прожекти організації всесвітньої економіки на підставі досвіду, набутого в торгівлі швацькими машинками на Золотому Березі. Він весь час носився з планами торгівлі не тільки книжками, а й усілякими можливими виробами людських рук на зовсім нових засадах, і я знову слухав його вельми зацікавлено й погоджувався з ним, твердо застерігши собі тільки одне: ніколи не вкладати свого капіталу в його авантюри — принаймні на стадії експерименту.

Останні тижні мого життя в Ріксменсворті, коли я звикав до свого протеза та готувався перебратися з Ровеною до Чізлгерста, де ми живемо й досі, я весь вільний час розмовляв із ним. Я міг говорити йому про себе геть усе. Він мав дивовижний хист розуміти все, що я казав, а тоді запалюватись, мов бенгальський вогонь, і висвітлювати сказане з зовсім несподіваних для мене боків. Він погоджувався зі мною в принципі й водночас глибоко розходився у висновках. Погоджувався, що світ — це справді острів Ремпол, і цивілізація — це мрія, і тут-таки, не перевівши духу, починав розмірковувати, як обернути ту мрію в дійсність. Він був стоїк так само, як і я, але ні в кому більше не здибував я такого агресивного стоїцизму.