Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

І що більше я сушив собі голову тією заплутаною справою, то дужче мою уяву опановували картини острова Ремполу. Крізь дедалі невиразніші обриси довколишніх речей дедалі ясніше проступали силуети високих урвищ і стрічка синього неба над ним. Часом, коли я сидів у лондонському поїзді й читав ранкову газету та прислухався до розмов колег-комерсантів, мені починало вчуватися, що то не поїзд гуркоче, а потік реве в ущелині, й здавалося, наче сиджу я не в вагоні, а в горішній трапезні за круглим кам’яним столом, а біля мене лисі мудреці сперечаються про безпеку племені.

Я скільки снаги моєї боровся з тією давньою маною. Я не хотів забувати острова Ремполу, але й боявся, що марення повернеться з давньою силою й знову поглине мене зовсім. А в Англії я не знав жодного психіатра, що міг би мені допомогти.

Я всіляко силкувався приховати свій стан від Ровени, бо страшенно боявся, що вона може стати на ворожий бік, сприйняти Сакко й Ванцетті як своїх і моїх ворогів і вирішити, що її обов’язок — захистити мене від їхніх злочинних претензій на моє співчуття. А як ми з нею засперечаємось, вона може виявити ту бездушну нечулість, що находить часом на жінок у запалі суперечки. А такого б я не стерпів.

Серед людей, на роботі мені ще сяк-так щастило не відриватися від дійсності. Та лігши спати, вийшовши погуляти або просто лишившись на самоті, я зразу ж переносився просто з Англії в знайому вимарену ущелину. Я раптом ловив себе на тому, що розмовляю вголос із тубільцями, й тільки великим зусиллям повертав себе до дійсності. Або зненацька щось вигукував. Кілька разів я перелякав так свою секретарку, що думала, ніби я обмірковую ділові питання.

Краєвид острова Ремполу лишався такий самий, як і до війни. Але Чіта вже не було, і я втратив недоторканність Священного Безумця. Хоч війна вже скінчилася, Ардам іще був при владі й тепер вельми енергійно розвивав Чітові ідеї, що їх колись відкидав так погордливо. В наступній війні ми мали вирушити в великий похід через нагір’я в якомусь неймовірно безглуздому спорядженні, що його винайшов Ардам, і під проводом священних деревних лінивців. Раду мудреців було розширено: тепер до неї входили різні судді, законники, якісь чудні щелепаті люди, що відкушували кінчики сигар та безперестану жували гумку. А я тепер завше стояв у натовпі темношкірих тубільців, куди численнішому, ніж перше. Я витягував шию, ставав навшпиньки, аби через голови й плечі бачити, що робиться на помості. Але сам наперед ніколи не пхався. А тих двох нещасних, що їх доля невблаганно вела до страти, я бачив у подобі двох убогих, недотепних, невмілих фанатиків-місіонерів, що прибули на острів не знати як і звідки. Уява моя вбрала їх у витерті ряси. Сакко здавався приголомшений і похмурий, але Ванцетті мав лагідне обличчя мрійника й весь час дивився на синю смужку неба та на осяяну сонцем зелень, що облямовувала верх урвища. Я бачив обох їх зовсім виразно. Якби я вмів малювати, то й тепер іще зміг би намалювати їхні портрети: вони стоять переді мною, як живі.

Мені уявлялося, що вони всі шість страшних років без упину йдуть і йдуть крізь ворожі юрми назустріч своїй долі, назустріч «догані». Їх не квапили, але й пільги не давали. Юрма горлала на них. Мало хто співчував їм; були в натовпі, правда, й їхні нібито прихильники, що тільки розпалювали пристрасті, аби самим руки нагріти. І завше поперед рокованих виступав «виконавець догани» зі своїм киюрою на плечі, а за ним — ціла вервечка Ардамових прихвоснів.

— А що вони зробили? — питав я.

Відповіді були різні, але суть їхня завше та сама:

— Та прийшли вчити нас, що в нашій ущелині, мовляв, погано!

— Прийшли полювати на священних мегатеріїв!

— Прийшли умовляти нас, щоб ми більше не їли «дарунків Друга»! А як же ми проживемо без «дарунків Друга»?

— Неподобство! — вголос обурювався я, а на серці мені хололо від думки, що й я ж винен у тих злочинах. Це ж урок для всіх, хто хоче вибратись із ущелини!

— Ми навчимо тих місіонерів, як приходити сюди, та баламутити нас, та розхитувати наші звичаї! Ви подивіться, як вони гидко вбрані! А які в них білі пики! Від них навіть не тхне як годиться!

А коли врешті Сакко й Ванцетті було страчено, мені примарилось, наче всі ми, всім натовпом, убили їх, роздерли на дрібні шматочки; ті шматки потім роздавалися всім, і кожен, хто змирився з такою їхньою долею, мусив їсти. «Їжте, — промовляв до нас якийсь голос, — коли не змогли їх урятувати!» Мене випихали на майданчик перед капищем Богині, де було вбито й роздерто засуджених, і той шматок, що мені давали з’їсти, достоту нагадував тремтливі клапті людських тіл, розкидані вибухом на бойовищі за хвилину перед моїм пораненням, ті клапті, що їх я марно силкувався забути. «Їж, бо й ти причетний до цього діла!» І таке мені верзлося без кінця, знову й знову. Спершу швидке, хапливе вбивство, тоді, нескінченно довго, оце мерзенне таїнство. І щоразу і я, і всі мусили їсти те м’ясо. Я трохи не збожеволів навсправжки. Серед ночі я схопився, кричучи:

— Не хочу! Не хочу! Я не їстиму!