Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— І в вас, і в мене, — сказав Гревз, — може, народжуються ідеї, що їх нам не до снаги здійснити. Але ж на такі самі ідеї можуть натрапити й люди, сильніші й кращі за нас. Той вітер, що гне билинку, може крутити й млина.

— Отож-бо й лихо моє, що я не бачу тих сильніших і кращих людей.

— Хай так. Коли об’єднуються мільйони таких, як ми з вами, вони зможуть зробити те саме, що й люди сильніші та кращі.

— От із цим вже ніяк не можу погодитись. Є певний мінімальний рівень сили й спроможності, нижче якого людина не варта нічого навіть у масі. Вона ніщо. Наприклад… — дайте мені доказати, Гревзе! — Хоча б та сама проблема війни. Але спершу дозвольте мені нагадати вам оту нашу жалюгідну спробу в Оксфорді. Синій фасад, мережа книгарень, що мали розповсюджувати знання, передові ідеї, культуру по всьому світі…

— А я й досі певен, що думка була непогана, — твердо сказав Гревз.

— Однак нічого в нас не вийшло.

— Бо нам забракло ресурсів. Грошових і моральних. Що таке був тоді я? Завидущий і марнотратний дурень. Аж самому тепер гидко. І все ж колись хтось лиш на дрібку кращий за того жадібного й нерозважливого молодика підхопить нашу стару ідею й розвине її в велике діло.

— Отож-бо й лихо, — сказав я, — що я не певен, чи знайдуться в людства потрібні моральні й матеріальні ресурси для того великого кроку вперед, що в нього ви так вірите. От, зокрема, проблема війни. Адже все наше покоління добре розуміло, що таке Ардам. Ну, і що ми зробили, що ми й тепер робимо, аби приборкати його? Складаємо всілякі несерйозні проекти, та й усе.

— Не забезпечені ресурсами, капіталом. Це правда. Нерішучі, половинчасті. Спробні.

— А де ж ви візьмете потрібний капітал? Людина з натури боягузлива й весь час сама з себе дурня робить. Чи бачите ви хоч просвіток чогось кращого в ній? Ось ми сидимо на цій терасі та розкошуємо серед живих руїн вікторіанського лібералізму. За сусідніми столиками старі сичі трактують своїх приятелів. І все ж свого часу цей вікторіанський лібералізм був порою надій. Він звільнив рабів; він підняв до певного рівня загальну освіченість; він прославляв свободу. А що сильніше й краще прийшло на його місце? Вся наша суперечка, Гревзе, зводиться якраз до питання про наявність капіталу. Ось я згадую всі невдачі й розчарування мого життя. Деякі справді можна поставити на карб сліпому випадкові, байдужості природи, що дбає про людину не більше, ніж про якого-небудь глиста чи підточену водою скелю. Природа дала мені багато доброго й багато поганого…

— «Зорі, гори, море, квіти…» — тихенько продекламував Гревз.

— Але вину за більшість моїх нещасть я мушу скласти на невигойні людські вади.

— Чому це невигойні? — тихо відказав Гревз.

— Людина все життя помиляється, все життя спотикається. Вона жорстока, дурна, безжальна, любить руйнувати, в паніці втрачає самовладання, заздрить усім і всьому.

— Але ж є в неї на рахунку й якийсь актив…

— Є, але загальний баланс пасивний. Така вона була, такою й лишиться.

— Ні, — відказав Гревз.

— Уся історія доводить мою думку.

— Історія вивчає лиш те, що вже минуло, відійшло.

Він відвернувся замовити каву.

Врешті ми запалили по сигарі й трохи відсунулись від столу, де стояли срібні чашки полоскати пальці та барвисті рештки нашого десерту. Крізь мереживо кленового листя й гілля темніла безодня синява липневої лондонської ночі, облямована знизу широкою стрічкою рухливих вуличних вогнів, що снували туди й сюди. На мосту без упину гуркотіли колеса. Якусь хвилю ми сиділи мовчки.

— Блетсуорсі, — перервав мовчанку Гревз, — ви й не уявляєте, які грандіозні зрушення вже стоять на порозі.

— А ви?

— Я мрію про них… і відчуваю їхнє наближення. Ми з вами, Блетсуорсі, люди пересічні. В наших головах нема нічого такого, чого не могло б бути в головах у тисяч інших людей. Ви не самі побували на тому острові Ремполі. Там були тисячі, може, мільйони. Ми з вами тільки абстрактно, платонічно міркуємо, як би його видобутись із ущелини. Те розворушення ще тільки накльовується, ще немає певної форми, і люди середні, такі, як ми, топчуться на місці, перелякавшись власних висновків. Але ж, напевне, те, що ми, думають і відчувають сотні тисяч людей. То невже ж серед них не знайдеться багато рішучіших за нас із вами? Вони намацують шляхи, укладають плани. Треба, щоб якомога більше людей прийшло до такої думки, — і зрушення почнеться.

— Зовсім небагато треба, — вкинув я не без іронії.

Гревз якусь мить вагався, чи відповідати на те, тоді, видно, вирішив, що не варт.