Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Це дуже цікавий клуб, — почав Гревз. — Мені видається, наче звідси політичні традиції вісімдесятих років милуються залізничним мостом будови шістдесятих років і уявляють себе й досі на чолі всесвітнього поступу. А ота симфонія імли й сутінків літнього вечора, що в ній пробігають допотопні трамваї, ніби силкуючись скреготіти якомога тихіше! Ви завважили, що довкола нас самі сиві голови, смагляві східні обличчя, що, певно, не змінились від тисячі років, та євреї достоту біблійного взірця? А отой вічно молодий дженджик? Унизу, в садку, сидять юні парочки і, напевне, шепочуть одне одному старі як світ слова.

Він переконав мене, що до першої страви треба замовити хересу, і відкопав у меню чудовий «Дойц і Гельдерман» 1911 року.

Гревз і мене заразив своєю веселістю. Настрій мій покращав. То не вперше Гревзове товариство впливало на мене так підбадьорливо. Він заговорив про відступ лібералізму, якимсь побитом примудряючись сприймати той занепад людських сподівань не трагічно, а весело й навіть оптимістично.

— Ось, наприклад, цей клуб. Це ж знамено прогресу, забуте в кутку. Все, що він мав сказати, вже сказано, і він тепер животіє тут, мов невмирущий мегатерій, просто тому, що не знає, як йому зійти зі сцени чи куди дітись потім.

— То лібералізм, по-вашому, вмер?

— Ні, не лібералізм. Лібералізм безсмертний. Бо це вічний дух заперечення й непокори. Я маю на увазі оцю нашу високошановну партію, її систему, її традиції, її гладстонівські маніри, брайтівські пози. — Гревз притишив голос і озирнувся на сусідній столик. — Вона немовби попала в руки до тандитників, ті почистили її бензином і тепер силкуються нав’язати людям ті жалюгідні старі гасла як останній крик прогресивної моди. Хочете маслин?

— То виходить, по-вашому, лібералізм живий?

— У вашій крові. І в моїй. У кожній розумній, обдарованій людині.

— Як ви вмієте бачити все в рожевих барвах!

— А як ви вмієте не бачити нічого за довколишніми речами!

— Ну, острів Ремпол я за ними завше бачу!

— І я теж. Але я бачу ще й небо над головою.

— Скажіть, Гревзе, ви справді щиро вірите, що людство колись видобудеться з ущелини?

— Авжеж, якщо тільки сонце не згасне й не вибухне і ніщо не розтрощить нашої планети вдрізки.

Я похитав головою. Він нахиливсь до мене через стіл, дивлячись мені в очі дуже поважно.

— Слухайте, Блетсуорсі, невже ви гадаєте, що життя довіку лишатиметься таке, як тепер?

— Не всяка зміна є поступ. Хіба людське життя не нагадує просто музичну тему з варіаціями?

Гревз мовчав. Біля нас крутився офіціант, що приніс нову страву й забирав порожній посуд. Ми щойно доїли спаржу, а що нам подали, я вже не пам’ятаю.

— Є речі, про які не кожному скажеш, — почав був Гревз і знову на хвилю замовк. — Ви мене знаєте дуже добре. Я людина легковажна й необачна, правда? Не дуже надійна. Іноді трохи-трохи не шахрай.

— Ну що-бо ви!

— Спасибі. Але такий я вже вдався. Нерозважливий, марнолюбний, люблю сам себе слухати. Ви самі знаєте, що ви людина статечніша за мене. І все ж навіть такі люди, як я, часом бачать далі, ніж здавалося б. І можуть часом дечого навчити людей статечних — таких, як ви.

— Кажіть уже просто — таких вайлів.

— Ні, ви не вайло, а людина, багато стійкіша й урівноваженіша за мене. Але вам бракує моєї заповзятливості. Вам бракує навіть віри в те, що заповзятливість потрібна. А я вам кажу, що наш світ зараз аж кипить заповзятливістю. Хай безладною, неузгодженою, суперечливою, навіть безцільною, коли хочете, але все ж заповзятливістю. І вона дедалі стає розумніша. Вона вже не така суперечлива, як була. І не така нерозбірлива щодо засобів. Зростає обізнаність, зростає цілеспрямованість, нагромаджується сила.

— Я бачу, ви народились і вмрете непоправним фантазером, — перебив я, але зразу ж попросив його говорити далі.

— Ви добре знаєте біблію? — спитав Гревз.

— Та колись знав.

— Давно-давно, років тому дві тисячі з лишком, ваш острів Ремпол відвідав один чоловік, на прізвисько Еклезіаст, цебто Проповідник. То він розповідав, що люди там живуть не в ущелині, а в печері, не знають ні надії, ані виходу, ані просвітку. Марнота марнот, усе на світі марнота, мовляв. А тепер навіть ви мусите визнати, що звідти добре видно небо. І ви вже говорили лисим дідам, яка може бути цивілізація, а розповісти людям про щось гарне — це вже наполовину здійснити його.

— Якби ж то я міг вірити в це!

— Звісно, війна і все з нею пов’язане тяжко вразили вас. Це особиста трагедія. Але… — він на хвилинку замислився, як би ясніше висловити свою думку. — Чи слід у наш час вимірювати вартість речей і подій особистою міркою?

І знову замовк. Потім додав тихіше:

— Якби лишень я міг висловлювати те, що думаю й відчуваю, не здаючись собі, так би мовити, валаамавою ослицею…

— А чому нам і справді не думати так, як ми думаємо, навіть коли в нас і не такі бороди й чола, як личить мати мудрецям? Кажіть сміливо, Гревзе.