Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Однієї ночі вийшов Карпо надвір освіжитися. Проходив коло наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь, у якій скоро впізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все добре. Карпо подумав, що зараз саме і треба з паном поговорити.

Коли Силун був уже близько, Карпо закашляв.

— Карпе, чому ти тут? — здивувався Силун. — Може, дівча яке виглядаєш?

— Не дівча, пане — відповів Карпо, — а вас. Маю з вами поговорити. Служив я вам довго й чесно, та хочу тепер додому повернутися, аби матінку живою побачити… Платню хочу за службу попросити.

Силун спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався проситися йти від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати:

— Я чесно служив, пане. І моя робота, гадаю, чогось була варта.

— Нікуди не підеш! — розізлився пан. — Це я вирішуватиму, коли й куди мої слуги будуть ходити.

— Я піду, пане, — не здавався Карпо. — Лише ще раз вам скажу, що моя робота чогось варта.

Такої зухвалості простити пан уже не міг.

— Під землю хіба що тебе відпущу! — лютився він, показуючи пальцем униз і наближаючись до парубка. — Там буде твоя платня.

Та хлопець зостався на місці.

— За мою роботу, пане, доведеться платити, — ще раз нагадав він, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще сильніше розізлила Силуна, він скипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю так сильно, що аж яма зробилася.

Та із Карпом нічого не сталося, він швидко звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу — то, мабуть, земля йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, потім ще раз і ще. Не витримала матінка-земля тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку хотів загнати непокірного слугу. Дарма він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і жодної щілинки не залишилося на ній.

Тоді Силун вирішив скористатися своєю силою. Він вдарив ногою у земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не схотіла. Пробував головою пробивати, плечима витискати — дарма, кулаки теж не допомогли.

Проте на землі від його ударів гора за горою робилася, і чим дужче бив велетень Силун, тим вище піднімалися гори. А найдужче бив він там, де зараз Гуцульщина розташована.

На ранок прокинулися Наймити і побачили, що сталося. Подиву їх — було меж. Навколо них розкинулися гори, а на місці палацу нічого не лишилося, усе у прірву провалилося. Раптом з-під землі вдарила вода, що заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити. Врешті-решт вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було воно синім, як небо. А гори на честь Карпа охрестили Карпатами.

І зажили люди в цьому краї по-новому. Одні залишились на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати. Кажуть, що Силун ще й досі не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо сили такої вже не має. Але ніколи йому більше не побачити поверхні, ніколи…

Легенда про гору Пікуй

Давним-давно в одному селі на високогір'ї Карпат жила дуже вродлива дівчина, яку звали Даяла. Сотні юнаків прагнули одружитися з нею, та вона всім відмовляла. А неподалік від гордої красуні жив талановитий гусляр Павло. Йому, як і іншим, не вдалось уникнути чар Даяли, тоді як вона, аби посміятися над хлопцем, наказала йому прийти вночі і під покровом сутінок заграти на гуслях.

Шлях до обійстя коханої був нелегким. Зграю вовків, яку зустрів Павло вночі в лісі, відігнав перебором струн. Та коли хлопець почав грати на гуслях під вікнами дівчини, почув голос не своєї любки, а якогось чоловіка. Зрозумівши, що красуня обманула його, дуже образився на неї Павло. Знесилений мандрівкою, він піднявся на верхівку гори Пікуй і заснув, поклавши поряд гуслі. Люди знайшли його за кілька днів і, зрозумівши, що у загибелі хлопця винна гордовита Даяла, прокляли дівчину. Більше до неї ніхто й не сватався. Кажуть, що раз на рік Даяла блукає гірськими стежками і плаче за своєю долею і втраченим коханням. А верхівку гори Пікуй відтоді у пам'ять про Павла називають Гуслями.

Легенда про гору плечі

Над Раховом вивищується гора Плечі. Хтось каже, що її називають так тому, що на вершину треба все на власних плечах виносити, бо гора така крута, що кінь туди не підніметься. Інші кажуть, що така назва дісталася горі через те, що вона подібна до людських плеч.