Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

На цій горі, на відміну від інших, немає лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній — самі квіти. За народним переказом, — колись давно гора була такою, як усі інші, — розлогою, з пласкою вершиною, тож на неї легко було зійти. Серед зеленого поля тоді стояла невеличка дерев'яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, і була вона босорканею. Хто їй хоча б поглядом не догодив, у того щастя й радості не буде довіку. А хто шанував її, тому вона допомагала. І мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати. Та були ті хлопці чисті душею, ніколи не робили лихого іншим.

Одного разу босорканя розбудила синів удосвіта і послала за дровами:

— Принесіть по в'язанці, — каже, — та самі не мордуйтеся, а дроворуба пошукайте та в нього й заберіть.

Не сподобалася синам материна наука, але змовчали вони й рушили в ліс. У лісі й справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в'язанку й сів перепочити.

— Що маємо робити? — питає один брат у другого. — Забрати дрова — лихо зробити, не забрати — мамі не догодити.

— А звідки вона знатиме? — відповів другий. — Принесемо їй дров, і все.

А босорканя все бачила: дивилась у відро з водою, і там, наче в дзеркалі, було видно, що її сини роблять.

Розгнівалася вона і надумала люто покарати своїх хлопців. Коли принесли сини в'язанки, мати з порогу закричала:

— Будьте прокляті! Вітрами станьте північним і південним, щоб ніколи разом не були, а лише в бійці зустрічалися.

Тієї ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні боки розліталися, потім один одному назустріч неслися.

Замислили брати помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору — один із півночі, другий із півдня. Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів:

— Синочки, — заблагала вона щосили, — Не робіть цього, бо ж гору зрушите!

Та не зважили сини на крик злої матері, дули на гору з такою силою, наче велетні плечима напирали. Зрушилася гора, впала на хату й присипала її разом із босорканею землею і камінням.

Багато-багато століть відтоді минуло. А брати-вітри не вгавають: і взимку, і влітку, і навесні, і восени зустрічаються на тій горі, яку люди назвали Плечі. Отож і не ростуть на ній високі дерева, а лише трава. А взимку на вершині панують завірюхи й бурани. Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір, аби не ожила вона і людям лихого не накоїла.

Легенда про кам'яну козу

Там, де нині розташоване село Фанчиково, колись була заросла терном та глодом низина. Це був справжній рай для звірів, що водилися тут. Раз або два на рік сюди на лови приїжджали компанії великих панів, а увесь інший час звірина жила спокійно.

Неподалік від Малої Тиси було поле, заросле очеретом, осокою та оситняком, яке в народі називали Дубітово. Сотні, ба й тисячі диких гусей та качок щороку тут гніздилися, ніхто їх не тривожив…

Із плином часу людей у цій місцині ставало все більше, орних нив на всіх не вистачало. Тож люди відвели каналами воду, і ніде стало раювати водному птаству. Крок за кроком Дубітово перетворилося на орну землю. Люди орали, волочили, засівали, збирали врожай. Найважче було боронувати.

Аби краще подрібнювати торф'янистий ґрунт, на борону треба було поставити тягар. Зазвичай на борону клали затверділе велике груддя. Однак воно швидко дробилося. А каменя в околиці не було.

Та сталося так, що у глухому місці, куди лишень за великих повеней досягали води Тиси, один ґазда знайшов у багні великий камінь. Був він такий важкий, що двоє чолов'яг ледве витягли його з ями. Камінь виявився незвичайним — наче хтось його обтесав, надав дивної форми. Коли з нього зчистили багнюку, стало добре видно, що камінь нагадує живе звірятко. Правда, ноги в нього були відбиті, а голова понівечена. Довго дивилися люди на знахідку й зійшлися на тому, що то коза, яка чомусь скам'яніла. На голові добре було видно місце, де колись зростали роги.

Здивувалися люди тому незвичайному каменю, та й забули про нього. Тільки ґазди, що боронували на Дубітові, інколи згадували про кам'яну козу. Клали її на борону, щоб по роботі скинути на узбіччя, звідки її сусід візьме за потреби на своє поле.

Так мандрувала кам'яна коза на боронах по всіх нивах роками. Взимку відпочивала десь під снігом, і так до приходу весни.

Однієї весни приїхав до Фанчикова дивно вбраний чоловік. Він мав довгі панчохи, шкірянку з кістяними ґудзиками, а на голові — капелюх із пір'ям. Щось говорив незрозумілою мовою, і зрозуміти його мову було неможливо. Лише за кілька днів, коли той перейняв якісь слова, з'ясувалося, що прийшов він аж із Тіролю. А прийшов тому, що вичитав зі старих книжок, ніби десь у цих краях має бути витесане з каменя зображення кози. Люди підсміювалися з дивного пана, який заради каменюки таку дорогу здолав.