Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

З цими словами кинув Щербій свою вояцьку зброю у холодні хвилі Черемоша, зняв шапку з голови і гордо й сміливо кинувся в бистрину. Без вагання кинулися за своїм ватажком вірні його побратими.

Вражені були татари, бачачи це. Постояли, подивились у хвилі, де зникли хоробрі козаки, та й пішли назад руйнувати місто. Запалили оселі і разом з димом послався дух смерті по цілому краю. Настала ніч, і вогнища палали всюди, куди сягне людське око.

А коли настав другий день і зійшло сонце, то побачили лихі загарбники на високій скелі диво. На її вершині, звідки вчора кинувся Щербій у воду зі своїми побратимами, велично здіймалася кам'яна голова — голова сміливого ватажка буковинців. Татари жахнулися і, квапливо згорнувши свої намети, пішли геть від Черемошевих скель.

Згодом, коли у зруйновані селища повернулися змучені люди, то знайшли собі втіху у вічній пам'яті про козака Щербія, яку лишив по собі їхній хоробрий оборонець. І ця славна пам'ять через цілі покоління передається з уст в уста і дійшла нині до нас.

Легенда про урочище Козє

Цікавою є легенда про урочище Козє, що її знаходимо у збірці «Легенди Карпат».

У вузькому міжгір'ї між горами Магура і Гемба сігетський граф Нодь Король уподобав собі урочище для відпочинку й полювання. Люди з найближчого села Луга звали це місце Козє, бо тут водилося багато диких кіз. Лісова охорона, за наказом графа, доглядала за тваринами, заготовляла для них сіно, отаву, сіль. Кіз та іншої звірини щороку прибувало.

Захотів граф честі бути запрошеним до цісарського палацу, зав'язати знайомства серед столичного панства і подарував Козє своєму шурякові, теж графові, що жив у Відні. Той мав слово в австрійському парламенті, був частим гостем цісарського двору.

І в Козє щоосені почали приїжджати пани з Відня та Будапешта. Не тільки полювати, а й розважитися, відпочити серед чарівної природи.'Приїжджали пани і чоловічими компаніями, і з сім'ями. Високі дами в чорних капелюхах та довгих сукнях залицялися до молодих мисливців, запрошених із різних графств. У будинках біля Тиси, де відпочивали пани, були спальні, їдальні, кухні, великі льохи з найкращими угорськими винами. Де мисливського замку вела гарна дорога, огороджена кам'яною стіною, щоб на неї не зсувалося каміння з гір. Біля дороги та навколо будинків росли берести, липи, ясени.

Якось граф запросив на полювання до Козього самого цісаря. Був то молодий правитель, який щойно сів на трон.

Він радо згодився помандрувати карпатськими лісами. В дорогу наказав зробити оковану золотом карету, а спиці в колесах були срібні.

П'ять пар коней з дзвіночками на шиях та в розкішній упряжі тягнули цісареву карету. За цісарем їхали міністри, графи, охоронці. Коли заїжджали в якесь місто чи село, люди виходили на вулиці, вітали цісаря, церковні владики благословляли його в дальшу путь, а вірникам казали молитися, аби охороняв Бог їхнього повелителя від лиха…

В Козім цісареві заманулося відразу на полювання, не схотів і відпочити з дороги. Віденський граф сам розставив мисливців-загоничів. А для цісаря на одній зі скель була обладнана вартувальня, звідки було добре видно широку луку, на яку виходила звірина, — кози й олені.

Загоничі почали гнати звірину, і на поле вибіг красень-олень. Відчувши присутність людей, він високо звів голову і подивився просто в бік цісаря. Але цісар не захотів стріляти в такого красеня. Підводив рушницю, опускав і милувався красенем, доки той не зник у лісі.

Наступного дня цісар знову побачив із вартувальні того красеня-оленя. Але вже не милувався ним, а вистрелив.

Коли підбіг до місця, де метався поранений олень, той заговорив людським голосом.

— За що ти мене вбиваєш? — докорив олень. — Ти — цар свого народу, а я був царем звірів у цих краях…

З тими словами красень-олень помер.

І тут цісареві стало недобре, в голові зашуміло, і він упав біля трупа. Коли підбігли графи й міністри, що були на вартувальні, цісар лежав непритомний. Лише свіжою водою з потічка вдалося повернути його до тями.

Розповів цісар мисливцям, що сталося, і поховали царя звірів із великими почестями, а на могилу прикотили великого каменя.

Відтоді в Козьому не вбивали оленів, бо вважали їх за священних звірів. Але ще довго полювало панство на кіз та вепрів. Після кожного вдалого полювання вчиняли великий бенкет. Граф наказував взяти відлужанців великого вола і пекти на ватрі посеред майдану. По чотири чоловіки ледве обертали вола над вогнем між розсохами. Не одного вола було з'їдено, не одну бочку вина токайського випито.

Роки минали. Якось вже старий цісар захотів у Козьому вполювати ведмедя. Граф, радо погодився допомогти йому. Тепер треба було зробити так, аби цісар не шукав ведмедя по всьому лісі, а щоб звір сам прийшов на певне місце. Слід було якось підманити ведмедя.