Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

— Говирло! Говирло! — втомлено повторювали ті, хто повернувся. Мадярською це означало, що всю вершину засипав сніг. Такого дива люди з далекої мадярської рівнини ще не бачили… Хіба може бути, щоб серед літа — та й сніг?

З тих пір гору назвали Говерлою — сніжною горою. А вона й справді сніжна і взимку, і влітку!

Легенда про Говерлу і Прут

В одному селі жив хлопець, якого прозвали Прут. Якось запрацювався він у горах і вирішив не йти додому, а заночувати просто в лісі. Знайшов він собі високу струнку ялинку і ліг під нею. І наснився йому дивний сон — ніби прийшла до нього гарна дівчина, уся в зеленому. Дівчина гладила його по волоссю і співала пісню. Та щойно хлопець простягнув до неї руку, вона одразу ж зникла. Прокинувся він, а навкруги нікого немає. Тільки на гілці помітив він зелену стрічку. Запала дівчина йому в душу, і вирішив хлопець її знайти. Наступного вечора він знову влаштувався під тією самою ялиною, але вже не спав. Стемніло, і він побачив, як із-під землі з'явилася та дівчина і пішла просто до того місця, де сховався Прут. Коли вона підійшла до дерева, хлопець скочив і обійняв її. Він запитав, як її звати. Вона спочатку злякано дивилася на нього, а потім усміхнулася і сказала:

— Говерла.

Після тієї ночі Прут більше не з'являвся вдома. Весь час він був у горах, разом-із Говерлою. Вони щиро покохали одне одного. Однак Говерла була дочкою гірського царя, тому вона не могла спуститися з гір до людей.

Щойно батько Говерли дізнався про її любов, він прокляв її. Не змогла дівчина далі жити без коханого і стрибнула вниз із високого обриву. Відразу піднявся страшний вітер, який руйнував усе на своєму шляху. А вранці знову засяяло сонце, і люди побачили, що на місці долини тепер стоїть величезна гора. Довго шукав Прут Говерлу. Побіг він на гору і почув її голос. Не повернувся він більше до людей.

І відтоді потекла вниз гірська річка, прокладаючи собі шлях між скелями. І прозвали люди річку Прутом, а гору — Говерлою.

Легенда про Чорну гору

Пан Трієску мав величезний замок. І всі гори та пасовища, які бачив він із вікон свого замку, привласнив пан собі. Минали роки. Домнул Трієску обжився тут і всі гори та полонини назвав по-своєму: Менчул, Шаса, Думен, Унгуряска, Герешаска, Веденяска, Рогнєска… Аж донині мають вони такі назви.

Жив пан як у Бога за пазухою: ходив на полювання, ловив у річках рибу, милувався краєвидами. А слуги його випасали на гірських луках тисячі корів та волів, овець і коней. Коли ж наближалася зима, чоловік повертався до свого маєтку у волоському місті.

Одного разу дізнався Трієску, що між горами, у долинах річок, поселяються люди. Вони тікали сюди з галицьких сіл від польської шляхти. Почав пан заходити до тих поселень і забирати в людей худобу. Коли ж хтось чинив опір, карав того на смерть.

Хоч і старий був пан, але не міг обійтися без жіночої ласки. Тому час від часу він посилав слуг у верховинські поселення за найкращими молодими дівчатами, а іноді й сам вирушав на таке полювання. Зустріне гарну дівчину, схопить її на коня — й вихором у гори, до маєтку.

Та були в поселеннях гуцулки, що не піддавалися панській сваволі. Таких гордовитих дівчат старець спершу брав силою, а потім кидав у прірву.

В одному з сіл жила надзвичайно гарна дівчина Оленка. Матері в неї не було, а батько, знаючи про панські звички, беріг дочку мов зіницю ока. Та все ж таки дійшла до Трієску чутка про Оленчину вроду.

Кілька днів панські слуги намагалися впіймати Олену, аж поки однієї ночі таки викрали її. Та батько дівчини дуже скоро помітив, що доньки нема, і здогадався, куди зникла його дитина. Пішов нещасний батько радитися з людьми, що йому робити. А люди думали, думали та й таке собі надумали: вже одного разу від біди тікали, та не втекли, а тепер уже й тікати нікуди, і стали готуватися до удару на замок. Узяли коси, вили, сокири, кілки й пішли в гори.

Домнул Йоне Трієску не думав, що хтось посміє напасти на його замок, адже всі довкола знали, що фортеця має сильну сторожу. Почався великий бій — і в замку, і біля нього. Коли битва скінчилася, сонце освітило на горі трупи, з яких кров струмочками стікала до річок. Та повстанці здобули перемогу. З темних підвалів випустили вони невільників, а в одному із залів знайшли переляканого пана. Просто перед ним лежала вбита красуня. Заридав над нею нещасний батько, а селяни тим часом покарали Трієску: як не просився, прив'язали його до стовпа, облили смолою й підпалили.

Разом із жорстоким паном згорів і замок. Чорний дим стелився по землі, яка вже й так почорніла від крові. Згоріло все, саме каміння залишилося, таке ж чорне, як і все навкруги. А гору на сході Карпат назвали гуцули Чорною горою.

Легенда про гору Камінь