Читаем Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат полностью

Між Раховом і Косівською Поляною на горі Камінь є невеличка улоговина, яку назвали Коритом. Ця улоговина і справді схожа на велике корито, видовбане в землі. У ньому росте густа соковита трава, а в ній — золотоголовий нечуйвітер, польові ромашки, запашний чебрець, кущі жерепа та багато іншого зілля, що лікує від різних хвороб.

Люди довго обходили це місце стороною, казали, мов, воно нечисте. Той, хто потрапив туди, або зовсім не вертався, або приходив глухим і німим, забудькуватим. Лише одній-однісінькій людині звідти пощастило повернутися здоровою…

Під вершиною гори, на широкім полі, яке зусібіч оточували ліси, пас отару Василь Цюнюк, молодий і дужий вівчар. Увечері, аби відігнали почуття самотності, сів Василь під єдину на полі смерічку, вийняв сопілку і почав грати. Та раптом відчув, як по тілу пробіг мороз, а потім — жар. Цієї миті хтось легенько торкнувся його плеча.

Під смерічкою Василь побачив молоденьку дівчину. Вона пильно дивилася на парубка, слухаючи чарівну мелодію його сопілки. Одягнена дівчина була в білу, мов сніг, і довгу сукню, крізь яку проглядалося красиве ніжне тіло. Обличчя дівчини пашіло рум'янцем. Дві довгі коси золотавого волосся вона перекинула на груди, а в руках тримала польові ромашки.

Від захоплення вродою дівчини й несподіванки Цюнюк припинив грати. Та вона попросила:

— Грай, любий мій, грай! Я прийшла, щоб послухати твою сопілку, відраду твоєї душі.

Здивувався вівчар і подумав: «Звідки вона тут? Пасовище ж знаходиться далеко від села. І йти треба крізь густі темні ліси… Несхоже, щоб вона через хащі пробиралася».

Вівчар продовжив грати на сопілці веселі, тужливі, протяжні, дрібненькі мелодії. Грав, а собі милувався дівочою красою.

— Василечку, — прошепотіла красуня, — ходімо зі мною, я тобі щастя подарую!..

— Щастя? — перепитав Василь. — А звідки ти його візьмеш? Спочатку собі б знайшла!

— Тож я для тебе хочу!

Зачарований небаченою вродою, вівчар пішов за дівчиною, покинувши отару, але не припиняючи грати на сопілці. А та немов виспівувала одну мелодію за другою.

Тож ідуть вони полем та піднімаються все вище і вище. «Може, заманити мене кудись хоче? — злякався вівчар. — Куди це вона мене веде?» Подивився він на дівчину і помітив, що красуня не йде, а наче пливе в повітрі. І трава під її ногами не шелестить, і квітки не ворушаться.

Збагнув парубок, хто вона є, і припинив грати. Хотів був озирнутися, аж раптом почув:

— Не смій! — різко сказала дівчина. — Бо лихо буде…

Мавка — а це була саме вона — взяла його за руку й повела на вершину. Коли вже підійшли вони до самої вершини гори, перед вівчарем пропливла завіса туману.

Він нічого не бачив — ані дівчини, ані поля, не відчував запахів. Лише розумів, що його хтось веде, тримаючи за руку. Прозріння прийшло до вівчаря лише у видолинку-кориті, де мавки збиралися на гулянки.

Тут він побачив багато таких же вродливих дівчат, як та, що привела його сюди.

Мавки обступили хлопця й запросили сісти на кам'яну лаву.

— Грай, милий, грай! — гомоніли вони. І Цюнюк довго вигравав на калиновій сопілці, а мавки слухали, слухали, а потім заходилися танцювати.

— Танцюй з нами! Гуляй з нами! — запрошували Василя, аж раптом узяли його попід руки і швидше вітру закружляли в танці.

— Гуляй, хлопче, з нами, танцюй! — лунали їх голоси. — Покохай когось із нас так само, як Гафійку…

Гафійка! Це була дівчина, мила його серцю. Давно не бачив її вівчар, бо живе в селі. І подумалося хлопцеві: «А що сказала б вона, якби довідалася про те, що я на гулянці у повітруль?» А мавки продовжували своє:

— Нащо тобі про неї думати? Вибирай будь-яку з нас…

Натанцювавшись, мавки знову сіли на камені й припали до Василя. Кожна прихилялася до нього, пестила, просила ласки.

Три доби вівчар Василь гуляв із мавками. За те, що порадував їх, дівчата пообіцяли відпустити його назад. Але з однією умовою:

— Не смій говорити, хлопче, де ти був, кого бачив і що чув, бо лихо буде…

Опівдні у вівчаря перед очима знову проплив туман. Дівчина-мавка взяла його за руку і повела на те поле, де вони зустрілися вперше. Щойно підійшли до смерічки, знявся сильний вітер. Парубок і не помітив, як мавка покинула його й закружляла в повітрі.

Оце тільки тепер вівчар згадав про отару. Дивиться, а вівці пасуться на тому місці, де він їх залишив. Що сталося — не сказав нікому, бо ж боявся, аби мавки лиха не накоїли.

З Гафійкою Василь не одружився. Вона покохала іншого й вийшла заміж за нього. Прожив чоловік дев'яносто п'ять років, але так і не зазнав щастя подружнього життя. Перед смертю тільки розповів, що з ним сталося за молодих літ на горі Камені…

Нині той, хто прийде до того природного корита, дівчат-мавок не зустріне. Але почує несамовитий запах зілля і чарівний шепіт землі, що нагадують про мавчині забавлянки.

Легенда про озеро Синевир

Колись давно гори належали багатому графові, і люди працювали на нього: пасли овець і корів, рубали ліс. У графа була красуня-дочка Синь.

Дівчину звали так тому, що очі її були такі ж сині, як саме небо.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Костромская земля. Природа. История. Экономика. Культура. Достопримечательности. Религиозные центры
Костромская земля. Природа. История. Экономика. Культура. Достопримечательности. Религиозные центры

В книге в простой и увлекательной форме рассказано о природных, духовных, рукотворных богатствах Костромской земли, ее истории (в том числе как колыбели царского рода Романовых), хозяйстве, культуре, людях, главных религиозных центрах. Читатель узнает много интересного об основных поселениях Костромской земли: городах Костроме, Нерехте, Судиславле, Буе, Галиче, Чухломе, Солигаличе, Макарьеве, Кологриве, Нее, Мантурово, Шарье, Волгореченске, историческом селе Макарий-на-Письме, поселке (знаменитом историческом селе) Красное-на-Волге и других. Большое внимание уделено православным центрам – монастырям и храмам с их святынями. Рассказывается о знаменитых уроженцах Костромской земли и других ярких людях, живших и работавших здесь. Повествуется о чтимых и чудотворных иконах (в первую очередь о Феодоровской иконе Божией Матери – покровительнице рожениц, брака, детей, юношества, защитнице семейного благополучия), православных святых, земная жизнь которых оказалась связанной с Костромской землей.

Вера Георгиевна Глушкова

География, путевые заметки