Москаль-чарівник

Финтик. Ра­но еще. Ме­нi очень-весьма не хо­чет­ся з то­бою розс­та­ва­тись.

Тетяна. Е, не хо­четься! До ме­не швид­ко поп­ри­хо­дять дi­в­ча­та на ве­чор­ни­цi пряс­ти, то не­хо­ро­ше бу­де, як вас тут зас­та­нуть.

Фин­тик. Я не ус­мат­ри­ваю тут нi­чо­го не­хо­ро­шо­го. Поз­воль, без­по­доб­ная Те­тя­но, i ме­нi ос­та­тись на ве­чор­ни­цях!

Тетяна. О, цього-то не мож­на! На ме­не богз­на-чо­го на­го­во­рять. Ви й так щось ду­же пiд­си­паєтесь. Ко­ли б i це да­ром ми­ну­лось! Ви знаєте, що я за­муж­ня жiн­ка.

Финтик. Так що ж! Хi­ба-раз­вi за­муж­ней не мож­на лю­би­ти?

Тетяна. За­пев­не, що не мож­на. То-то ви, уче­нi та пи­сь­ме­н­нi, якi ви лу­ка­вi! Бу­цiм i не роз­бе­ре­те, що грiх i що со­ром! Не­хай уже ми, прос­тi лю­ди, ко­ли i прос­ту­ди­мось iно­дi, то нам i бог ви­ба­чить: а вам усе вi­до­мо, - за те вам бу­де сто по­ги­бе­лен! Та ви ж iще вмiс­то то­го, щоб д­ру­гих поп­рав­ля­ти, са­ми за­миш­ляєте лу­кавст­ва i нi од­ної го­ди­ни не про­пус­ти­те, щоб пiд­вес­ти ко­го на прос­ту­пок.

Финтик. Быть не мо­жет!.. Мы ко­го лю­бим, то­го i по­ва­жа­єм.

Тетяна. Неп­рав­да ва­ша! Ви са­ми, Ка­ле­ник Ко­но­но­вич, ка­же­те, що ме­не лю­би­те; а для чо­го ме­не лю­би­те? Знаю всi ва­шi за­мис­ли i який у вас не­жить. Тiльки то вам го­ре, що не на пло­ху нас­ко­чи­ли. Я бо­юся бо­га i люб­лю сво­го чо­ло­вi­ка, як са­му се­бе. Я ша­ную ва­шу паньмат­ку, - або, як ви ка­же­те, ма­туш­ку, - то i вам че­рез те спус­каю, що ви в'яже­тесь до ме­не. Ко­ли у вас єсть що мер­зен­не на дум­цi, то ви­ки­нь­те з го­ло­ви, бо пiс­ля бу­де со­ром. Я ди­ву­юсь вам, що ви при­їха­ли до­до­му для ма­те­рi, а нi­ко­ли до­ма не си­ди­те.

Финтик. Мне скуч­но си­деть до­ма и за­ни­маться с ма­туш­кою. Она та­кая прос­тая, та­кая не­лов­кая, во всем по-ста­рос­вiтськи пос­ту­па­ет; ра­но обе­да­ет, ра­но спать ло­жит­ся, ра­но про­сы­па­ет­ся, а что все­го для ме­ня нес­нос­нее, что в ны­неш­нее прос­ве­щен­ное вре­мя оде­ва­ет­ся по-ста­рин­но­му и но­сит очi­пок, на­мiт­ку, плах­ту и про­чие му­жи­чие на­ря­ды.

Тетяна. I ви бо­га не боїтесь так го­во­ри­ти о своїй рiд­нiй? Хi­ба ро­ди­те­лiв по­чи­та­ти тре­ба за їх оде­жу! Хi­ба не тре­ба її ува­жа­ти уже за те, що во­на ста­ра i ста­рос­вiтських дер­житься об­ря­дiв?.. От якi те­пер син­ки на свi­тi!

Финтик. Да для чо­го ж ей уп­ря­миться?.. По край­ней ме­ре, хоть бы оде­лась по-го­родс­ко­му ра­ди сы­на та­ко­го, як я. Ты ви­дишь, как я одет. Мож­но ли мне смот­реть без сты­да и не зак­рас­нев­шись наз­вать ма­туш­кою прос­то оде­тую ста­ру­ху? Еже­ли бы мои то­ва­ри­щи и друзья по­ви­де­ди ме­ня с нею вмес­те, я сго­рел бы со сты­да по при­чи­не их нас­ме­шек.

Тетяна. Грiх. вам смер­тельний та­ким си­ном бу­ти! Яка б ма­ти ваша не бу­ла, но все ма­ти. Во­на ж у нас жiн­ка доб­ра, ро­зум­на i по­важ­на; а що се­бе ве­де поп­рос­ту, цього вам сти­да­ти­ся нi­чо­го. Ви ду­маєте, що паньмат­ка ва­ша вже й гiр­ша од вас за­тим, що ви письмен­ний, на­жи­ли який­сь чи­нок, що оде­жа ко­ло вас об­лип­ла i ви при­че­пи­ли, не знаю для чо­го, дво­рянську ме­даль? Та во­на ж вас ро­ди­ла, ви­го­ду­ва­ла, до ро­зу­му до­ве­ла: пер­ше до дя­ка од­да­ла вчи­тись чи­та­ти, а пiс­ля до во­лос­но­го прав­ле­нiя пи­са­ти. Без неї, мо­же б, ви бу­ли пас­ту­хом, вiв­ча­рем або й сви­ней пас­ли…

Финтик. Пус­тое! Фраш­ки! Я - ветвь мас­лич­ная от гру­бо­го кор­ня. Iосиф во Егип­те сде­лал­ся лю­бим­цем ца­ря, и ста­рый Iаков, отец его, дол­жен был сми­ри­ти­ся пред ним.

Тетяна. Отак на­шi зна­ють! Ви се­бе рiв­няєте з Iоси­фом? Да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця!.. Наш пiп го­во­рить, що Iосиф тим i щас­ли­вий був, що батька сво­го ша­ну­вав i по­чи­тав по бо­го­вi пер­во­го, а та­кий син, як ви, на­ве­де на се­бе од бо­га не­ми­лость, а од лю­дей прок­ля­тiє. По­ба­чи­те, що вам бу­де за ва­шу гор­дiсть i не­по­ва­гу до ма­те­рi!

Финтик. Ни­че­го, ибо я прав. На­доб­но со­об­ра­зо­ваться вре­ме­ни и по оно­му пос­туп­ки и чувст­ва свои рас­по­ла­гать.

Тетяна. Тiльки не до ро­ди­те­лiв. Я не знаю, як вас терп­лять на служ­бi? Ме­нi здається - хто пре­зи­рає рiд­них своїх, на та­ко­го нi в чiм по­ло­жи­ти­ся не мож­на, нi­чо­го не мож­на на йо­го по­вi­ри­ти, i та­кий єсть осо­руж­нi­ший мiж людьми, як пар­ши­ва вiв­ця в ота­рi.

ЯВА II

Тi ж i солдат.

Солдат. (на­пiд­пит­ку, вхо­дить до ха­ти й кри­чить). Здра­в­ст­вуй, хо­зя­ин. Я - твой пос­то­ялец. Да­вай угол, да на ужин ку­ри­цу, да нет ли и лав­ре­ни­ков?

Тетяна. Ха­зяїна не­ма до­ма.

Солдат. Все рав­но. А это кто с то­бой?

Тетяна (нес­мi­ли­во). Це?.. Це… гу­бе­рець!.. (На­бiк). Що йому ка­за­ти?.. Цей мiй ро­дич.

Солдат. Все рав­но… (На­бiк). Врет ба­ба… Ну, ког­да он твой род­ня, што ж он так оро­бел?

Финтик. Хто, я?.. Нет, то есть… (Бо­яз­ко). Я… я гу­бернс­кий ро­дич, то есть, сей хо­зяй­ки. Да те­бе… вам, то есть, ка­кая до то­го нуж­да?

Солдат. Мне ка­кая нуж­да? Да зна­ешь ли, кто я?

(Удає сер­ди­то­го. Спiває).