На другому березі (збірник)

В холоднім сутінку сухого льоху
по стінах тиша кане зерном граду.
І п'яний, м'ятний запах винограду,
й ряди пляшок, що в сповитку із моху.

В цю кучугуру, мов у землю соху,

вбиває час плісні кошлату шпаду.
Пляшки набрякнуть у тісноті спаду
і тріскають, немов струки гороху.

Вино в пісок усякне, червінь рож

увійде в зелень мохового прута.
І ми, буває, нашої також

бажаєм дійсності розбити стіни,

дарма що, може, кинувши їх пута,
ми б розіллялись на незнані ріні.

4. ПОЖАР

Блакитну плахту неба передер
нараз, мов тишу грім, червоний серп;
мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.
В повітрі пах припалений чабер.[24]

Даремно воду ллють з криниць й озер.

Вогонь над голови пузаті верб
підносить косу полум’я, свій герб,
як віяло з рудо-червоних пер.

Стрункою шиєю верх стін і брам

хитає в сторону праву та ліву
з жагою дикою; його жарким устам

кривавим віддиху безмежжя треба.

Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,
що сам не може підпалити неба.

5. ДОЩ

В морях з шафіру[25]

плюхкають краплини,хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
і гребінь вітру чеше їх відвік,
і сонце п’ють, мов овочі калини.

В цілунках тих ростуть дрібні цятини

у білопері хмари, літа лік;
підносять вгору свій вовнистий бік,
геть утікають від землі долини.

Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,

та млу зморозить білогриву в воду,
на землю їх ваги вертає сила.

Нам годі побороть свою природу,

бунт вічно палить, вічно ломим крила
і знов спадаєм на землі колоду.

6. ОРЕЛ І ЛІТАК

Орел, король просторів, вдаль летів,
над полову мідь піль, синь моря лав,
над опар хмар шлях крил його дрижав.
Враз чути літака на небі спів.

На ворога вид в серці лють і гнів;

шалені перегони з ним почав,
ставав чорнішим ліс і меншим став,
аж сил нема, до літака присів.

І ми пливем крізь місяці та дні,

самітні в хвилях моря кораблі,
у промахів і сумнівів борні.

І над низи зриваємося злі,

не знаючи, що можна від землі
втекти лиш іноді — та тут на ній.

7. ОЖЕРЕДИ

І шепотом по полі рознеслося:
на обрій, мов на терези ваги,
хтось в огрядні, пузаті клав стоги
набрякле борошном, товсте колосся.

І зашуміли враз: «Ще зірвемося».

Так загуділи колоски тугі,
бо вітер за чуби гнуздав луги
і торгав горді скирти за волосся.

Бо ж краще їм, як нидіти в млині,

як гинути від жорен тяготи,
щоб вихор їх розмів по далині,

щоби метіль розвіяла осіння.

О, хто не знає ще бажань втекти
з-під млинового сірих днів каміння.

8. ЛЕЛЕКИ