На футбольних меридіанах

Взагалі 1957 рік був для мене насичений в галузі спорту різними важливими подіями. Насамперед – відбіркові ігри всесвітнього футбольного чемпіонату. Настав час великих випробувань: збірна команда СРСР мала вперше взяти участь у такому великому і відповідальному змаганні. І тренери, і ми, гравці, та й вся наша громадськість з нетерпінням чекали старту першості. Одне – товариські міжнародні зустрічі і зовсім інше – офіціальні.

Я пригадую, що коли футболісти «Васко да Гама» програли динамівцям Києва, ми не помітили на їхніх обличчях навіть тіні смутку. Це нас здивувало, і гості охоче пояснили нам свою точку зору на професіональний футбол. Під час гастролей їх мета – заробіток. А щоб і за кордоном глядачі йшли на матчі професіоналів з такою охотою, як це роблять їхні співвітчизники, треба їм показати справді високий клас. Отже, не перемога важлива для професіоналів, хоч, природно, приємніше виграти, ніж програти, а естетична насолода, яку вони мають подарувати» глядачам своїм мистецтвом. Ось чому вони і не переживали тоді, в Києві. Можливо, так само міркують і інші професіонали.

Але як вони поведуть себе в офіціальному турнірі? Адже чимало професіоналів візьмуть у ньому участь. Як вони діятимуть в умовах, коли кожне очко, так би мовити, оцінюватиметься на вагу золота? Цього ми, природно, не знали і по своїй наївності сподівались, що ті команди, які себе в товариських матчах проявили не дуже сильно, очевидно, матимуть такий же вигляд і під час офіціальної першості.

Зокрема, саме так ми оцінювали можливості збірної Фінляндії, з якою нас зводив відбірковий матч. В цій першій зустрічі, яку ми вважали не дуже серйозною, на нас чекав неприємний сюрприз.

Проти збірної Фінляндії ми спершу грали в Москві. Збірна СРСР вийшла на матч з вірою в досить легку перемогу. Настрій був піднесений. Адже радянські команди вже стільки разів зустрічались з фіннами і завжди вигравали без особливих зусиль. З динамівців Києва за збірну грали воротар Олег Макаров, лівий крайній Віктор Фомін і я.

Але все вийшло не так, як ми сподівались. Наші суперники не думали програвати. Вони сміливо зустріли наш штурм, стійко оборонялись і при першій же слушній нагоді самі переходили в атаку. Ні точні і різкі удари Сергія Сальникова, ні рвучкі прориви Микити Симоняна, ні хитромудрі передачі Анатолія Ісаєва не досягали мети. Наші форварди ніяк не могли провести хоч єдиний гол у ворота фіннів. І тут ми зрозуміли, що коли справа доходить до офіціальної першості, кожна команда знаходить у собі сили, щоб грати набагато краще, ніж вона це робить звичайно. В особі фіннів ми зустріли гідного суперника. Пояснювалось це двома причинами: вони грали виключно добре для себе, а ми діяли нижче своїх можливостей, бо вийшли на матч без бойового настрою. Ми навіть могли поплатитись за це: фінни забили нам гол.

Проте все закінчилось благополучно. Ми перемогли з рахунком 2:1. Характерно, що обидва голи забили півзахисники – перший я, другий – Ігор Нетто. Вийшло саме так, як колись у Індії говорив Качалін. Дует півзахисників виступав у ролі додаткових нападаючих.

Гравці збірної Фінляндії поставились до своєї поразки оптимістично. Вони відверто говорили, що чекали розгрому, а виявляється, програли з мінімальним рахунком. Виходить, що фінни можуть грати проти радянських футболістів досить успішно. І якщо в Москві вони так програли, то у себе на батьківщині, в повторному матчі, спробують взяти реванш.

Багато говорили і ми про цю невдалу гру. Почувала себе наша команда так, ніби на її голову вилили крижану воду. Ми не сумнівались, що могли зіграти значно краще. Чому ж так вийшло?

Все проаналізували, все з’ясували для себе, виступали критично, незважаючи на авторитети визнаних наших майстрів і ветеранів. Вирішили в Хельсінкі зіграти якнайкраще, щоб закріпити свою репутацію в спортивному світі.

Так і зробили. В повторному матчі збірна Фінляндії зазнала від нас нищівної поразки – 10:0!

З поляками, яких теж треба було перемогти, щоб потрапити до фіналу, ми зіграли три матчі. В Москві ми перемогли їх з рахунком 3:0, але в Хожуві радянські футболісти програли – 1:2. Довелось грати ще раз. Вирішальна зустріч була проведена на нейтральному полі в Лейпцігу. Перемогли ми – 2:0. Ці два голи спалахнули, як вогні семафору. Вони відкривали нам шлях до Швеції. Команда торжествувала і разом з нею, я знаю, всі радянські болільники.

Між іншим, в Лейпцігу ми побачили прямо-таки розкішний стадіон на 100 тисяч місць. Ця велетенська спортивна споруда виникла в останні роки як база для учбово-тренувальної роботи місцевого інституту фізичної культури. Крім стадіону, лейпцігський спортивний вуз має в своєму розпорядженні й інші прекрасні бази.

В цьому ж році мені довелось зіграти ще два відповідальні міжнародні матчі. Збірна СРСР виїжджала до Болгарії і Угорщини. В обох іграх ми перемогли (4:0 і 2:1).